Зоряні мандри капітана Небрехи
Шрифт:
Формою і кольором він надто нагадував гігантський сирник. Якби він справді був їстівний, ним можна було б нагодувати усіх мешканців Сонячної системи.
Від такого, незвичайного дивовиська я мало не остовпів.
Що воно означає? І куди ми потрапили? Якщо в минуле, то звідки узявся цей орбітальний млинець? А якщо у майбутнє, то куди поділися штучні супутники? А може, нащадки замість засмічувати навколоземний простір численними супутниками випекли на заводах один космічний млинець та й поклали на нього усю радіо-, теле— і фотообслугу планети?
Атож! Тепер настала моя черга кепкувати. Нема чого збивати мене з пантелику!
— Капітане, — хитро докинув я, — ви лишень гляньте, куди сягнули олімпійські рекорди! Бачите, якийсь троглодит чи троглодитка закинули диск аж на орбіту…
Але досвідченого зореплавця нелегко збочити з обраного ним курсу.
Небреха на мить одірвався від важелів і спокійно зазначив:
— А чи не здасться тобі, Азимуте, що на дискольоті ось цієї хвилини черговий навігатор записує у бортовий журнал: “Вже елементарне візуальне спостереження показало, що на Третій існує високотехнічна, хоч і малокультурна цивілізація. Так, розумні істоти нерозумно перетворили навколопланетний простір на космічний смітник, бо викидають туди консервні бляшанки”. Причому консервною бляшанкою він вважає саме нашу коробку.
Ні! З капітаном Небрехою несила сперечатися. Отакої! Невже ми і вони — гості в одну хату?
Та я не встиг обміркувати нову для мене проблему як слід: заревли двигуни, віщуючи фінальні акорди космічної імпровізації капітана Небрехи.
На посадку міжзоряний вовк пішов з заплющеними очима. Оцим граничним трюком він, певно, намагався вкрай уразити мене. І таки вразив. На серці зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космічного пилу.
Я теж заплющив очі, але з інших міркувань…
Аж раптом — ТОРОХ-ТОРОРОХ!
Перед очі попливла зоряна туманність.
Запала цілковита тиша.
Ура! Ми на Землі!
Розділ сьомий
Сюрпризи мезозоя
Ситуація, скажу я вам, нагадувала стародавній анекдот (або майбутній, як на погляд капітана Небрехи). Словом, анекдот такого змісту.
Один пасажир сів у Брянську на поїзд “Москва — Київ”. Знайшов своє купе, заходить. А там ще один чоловік сидить. Новоприбулий зрадів попутникові і починає знайомитися:
— Куди їдете, якщо не секрет?
— У Київ, добродію.
— От здорово! — аж підскочив новоприбулий. — Техніка тепер на висоті! Подумати тільки, от ви сидите напроти мене і їдете у Київ, а я сиджу напроти вас і їду в Москву.
Отак само безглуздо виходило й у нас.
Хоч ми подорожували в одній ракеті, але в капітана станцією призначення було далеке минуле, а кінцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнє. Це треба вміти — тримати курс у протилежні боки і дивитися на сузір’я в один ілюмінатор.
Та нічого. Факти така вперта річ, що ламають опір найвпертішого опонента.
Очевидно, капітан Небреха був такої ж думки, бо ми синхронно прикипіли носами до
Перед нами відкрилась дивоглядна картина.
Хоча ще тільки-но почало світати, але предмети було видко досить виразно.
Наша коробка стала на грунт унікального заповідника.
Уявіть собі досить простору, затишну галявину і тиху замріяну річку, яка спокійно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боці її серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький пагорб, всіяний трикутними скелями.
На узліссі купами стоять химерні дерева із конусоподібними стовбурами, з гострих вершин яких віялом стирчать тирхаті чуприни. Деякі рослини нагадували природні гаманці, бо з їхніх розчахнутих стовбурин, мов банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатикані товсті дерева з такою волохатою верхівкою, що мимоволі здавалося, ніби на них поодягали вивернуті кожухи. Тут і там серед буйних заростей папороті виструнчилися розкішні пальми.
Ліс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий синюватий туманець…
Так, це був чарівний живий музей флори!
— Капітане, — сказав я Небресі, повертаючись до нашої остогидлої дискусії, — чи ви не помилилися?
— Авжеж, помилився, — незадоволено пробурчав він. — Тільки сліпий міг би ще сперечатися…
Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але я почував себе на сьомому небі.
— Таки схибив у розрахунках! — бідкався самокритичний капітан. — Замість кам’яного віку заскочив аж у мезозой!
Визнаю, падіння з сьомого неба було відчутне. Виявляється, капітанова хвороба прогресує!
— Тисяча тиранозаврів! — гримів міжзоряний вовк. — Це не що інше, як крейдяний праліс!
— Капітане, — намагався я вгамувати його, — ніякий це не праліс, а чудовий ботанічний парк, який створили наші з вами нащадки. От зараз піду покличу сторожів, і все одразу з’ясується.
— Стій! — суворо наказав мені капітан Небреха. — Якщо ти вийдеш, майбутні палеонтологи навіть кісточок твоїх не знайдуть.
Я невдоволено зиркнув на капітана, бо тієї миті й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом він врятував мені життя.
Нічого не залишалося, як знову втупитися в ілюмінатор.
І раптом я мало не скрикнув з несподіванки. Пагорб, що панував на протилежному боці річки, зрушив з місця! Чи мені приверзлося? Але ні!
Гора звелася на товщенні ноги. Хрипке позіхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко сопучи і крекчучи, вже продиралася крізь ліс і туман до річки. Потім з задоволеним буркотінням плюхнула у тиховід.
Ми чули, як після ранкової ванни тілиста істота заходилася натоптувати своє неосяжне черево осокою та очеретом.