Зоряний Корсар
Шрифт:
— Він відкрив мені нову ступінь буття — світ ноосфери! — палко мовила Гледіс. — Це таке безмірне щастя, що ради нього можна відкинути все! Крім любові, — додала вона. — І тому я повернулася. Зазирни в моє серце!
— Ти знехтувала реальний світ, — гнівно сказав правитель, склавши руки на грудях і міряючи її ненависним поглядом. — Ти, як метелик, метнулася на фосфоричний вогник вигадки. О нікчемне створіння! За що я тільки покохав тебе? Всю велич Орани я кинув тобі до ніг, і ось подяка!
Кареос кричав, погрожував,
— Ноосфера! — Глумився Кареос. — Обрії духу! Яке ідіотське марення! Він показав їй новий світ! Та тисячі наркоманів бачать такі світи щодня. Я поведу тебе в ілюзіони мегаполіса, там ти побачиш царів і повелителів космосу, які ширяють у нескінченності. Корсар загіпнотизував тебе, щоб використати. Я не здивуюся, якщо дізнаюся, що він звелів тобі вбити мене! Ні, не здивуюся!
— Як?! — скрикнула Гледіс. — Ти можеш…
— А хіба ти не летіла в космос для вбивства?
— Не для вбивства, а для подвигу! — гірко мовила дівчина. — Бо я вірила тобі!
— Може, й Корсар переконав тебе, що вбивство правителя Орани — подвиг! Адже ти покохала його?
— Так, — тихо й щиро відповіла дівчина. — Такого, як він, не можна не покохати! Він — син світла.
— А я — пітьми? Чи не так?
— Раніше я так не думала!
— А тепер?
— Не знаю. Мені гірко і важко. Я хочу залишити тебе.
— Он як? — 3 удаваним спокоєм сказав правитель, наближаючись до неї. — Залишити? І куди ж ти підеш? Адже вся Орана моя! Де б ти не була — все нагадуватиме про мене.
— Я повернуся на астероїд Свободи! — твердо відповіла Гледіс. — Я збагнула, що діяла неправильно, повернувшись сюди. Вас ніхто не об’єднає. Голос любові не долинає до твого слуху, Кареосе.
— І ти гадаєш, що я відпущу тебе?
— Чому б ні? Адже Горіор не затримав мене?
— Ха-ха-ха! Наївне дівчисько! Образивши правителя Ора-ни, ти хочеш залишитися живою?
— Невже ти мене вб’єш?
— Ти вмреш. Я не прощаю зради.
— Я клялася бути вірною коханню. Ти зруйнував його.
— Цить, зраднице! Взяти її!
Два біосторожі миттю схопили дівчину. Вона закричала. Дарма! Вони потягли її до виходу.
— Кареосе! — З мукою простогнала Гледіс. — Зупинися! Я хочу жити! Я хочу кохати! Кареосе! Згадай минулі дні нашої любові!
— Геть! — Люто гримнув правитель. — У моєму серці нема жалю. Тебе кинуть до вежі Мовчання. А вночі ти помреш! Молися древнім богам, якщо ти віриш їм! Я ще прийду, щоб глянути в твої зрадливі очі перед тим, як вони назавжди закриються…
Біосторожі залишили її на плоскій покрівлі старовинної вежі. Сто спіралей тому на ній був маяк, який посилав сигнали кораблям. Вежа була посеред моря. Від берега її відділяла смуга води.
Над нею темно-зелене склепіння неба. Десь там, у глибині космосу, невидимий для ока світ — маленька іскра життя, астероїд Свободи. І чекає її там чистий і мужній шукач неможливого. Не прислухалася до його поклику. Захотіла об’єднати темряву й світло. Ілюзії жіночого серця!
«Я не вернуся, мій друже Горіоре! Не тому, що не хочу. Зла воля погасила мій вогник, і хтось інший, не я, супроводжуватиме тебе в польоті до нового світу. Якщо можеш почути, прийми мою щирість, мою любов і останнє вітання!»
Над морем почувся пронизливий свист. Промайнули багряні вогні. Десь біля підніжжя вежі згасли. Це прилетів правитель. Останні хвилини. Серце Гледіс чує — він не приніс з собою співчуття і пощади.
Глухо гуде вежа. Повільно піднімається Кареос гранітними сходами. А для дівчини минають віки, невимовно довгі спіралі часу. Тисячі разів вона воскресає і гине, народжується і вмирає.
Брязнуло металеве віко в підлозі. Темна постать Кареоса постала перед нею. Він спокійний і холодний, як смерть.
— Ще є можливість, — ніби знехотя каже він.
— Яка можливість? — шепоче дівчина, відчуваючи, як пересихає у неї язик, шерхнуть уста.
— Зберегти життя.
— Якою ціною?
— Відмовся від бажання повернутися до Корсара.
— Я люблю його!
— Тоді вмри. Ти обрала свій шлях.
— Ти любив мене? Де вона — любов?
— Ти прекрасна. Але не моя. Те, що належить іншому, має вмерти.
— Ти геній зла! Як я раніше не розпізнала тебе! Кареос не відповів. Різким рухом прочинив металеву браму в сітчастому склепінні. Владним жестом показав на море.
— Йди!
Дівчина притулилась спиною до холодного каменя, зіщулилася. Намагалася не дивитися на правителя. Та він насувався на неї невмолимою долею, і чувся його металевий голос:
— Іди. Іди. Іди.
Вона безвільно підвела голову, глянула в палаючі чорні провалля очей. Там не було пощади, не було рятунку. Застогнала. Рушила до отвору. Ноги не слухалися. Тіло інстинктивно опиралося гіпнотичному наказу. Ось уже кінець стінки, внизу море, синя імла, бездонна глибінь. Мамо, де ти? Прийди, порятуй! Навіщо відпустила тоді? Проклятий день, коли мені забажалося невідомого!
— Стрибай!
Гледіс упала в нічне провалля. Над морем пролунав болісний крик, ніби плач лісової терри. І завмер.
Правитель стояв над прірвою, склавши руки на грудях. Бездумно дивився на холодне кружало Доріана, на мерехтіння хвиль. Невимовна жура гризла його серце. В грудях порожньо.
Поволі почав спускатися гранітними сходами вниз. На майданчику, там, де він залишив свій електроліт, бовваніла ще якась машина. Кареос насторожився, вийняв з кишені мікрогенератор гамма-хвиль.