Зоряний Корсар
Шрифт:
— Лапа? — здивувався Капшук.
— Лапа. Ти що — не їв ведмежатини?
— Не доводилося…
— Тоді ти даремно жив на світі! — авторитетно заявив Кравчина. — Гей, сержант, жени хутчій! Щоб як супутник по орбіті твоя машина мчала!
— Так перевернемося!
— Не маємо права перевертатися! — горлав Кравчина. — Ми не завершили дискусію! На чому ми зупинилися? На найсмачніших місцях! У верблюда найсмачніший горб!
— Ти й верблюда їв? — здивувався Вирвикорінь.
—
— Гадюку?! — Жахнувся Капшук.
— Атож. Смачнюща штука, братці ви мої! Одру баєш голову, розпанахаєш її навпіл, солиш, загортаєш у лавровий лист, потім у капустяні листки, потім — у ямку, де тільки що горіло багаття. Прикидаєш жаром, а пізніше… Стій! Приїхали!
Ми зупинилися на невеликій галявині над Пслом. Довкола шумів ліс. Поміж зеленою кроною сосни святковими нарядами виділялися берези, осики, дуби; на землю падало золоте, червоне, оранжеве листя, утворюючи на землі барвистий килим. Пахло мохом і грибами.
Хлопці розібрали зброю, з галасом вивалилися з машини.
Кравчина командував.
— Ви, галасуючи, йдіть ось так! — давав він настанови. — Ланцюжком, ланцюжком! Та перегукуйтесь. Щоб розриву не було. А я об’їду довкола, перехоплю вас. Буду чекати біля Чортової Верби. Знаєте Чортову Вербу? Там завжди кабани ходять!
— Знаємо, — весело кричали мисливці, вимахуючи рушницями. — Давай шуруй!
Кравчина рвонув на машині далі, а ми рушили поміж деревами, як він і наказав, лементуючи, хто як умів. Праворуч від мене йшов Капшук, інколи я бачив його постать між темними стовбурами дубів; ліворуч — Гутя. Потім я спустився в глибоку долинку, а коли вибрався, вже нікого не бачив. Мабуть, хлопці обігнали мене.
Я погукав, погукав, та ніхто не обізвався. Десь далеко чувся шум машини. Я замовк. Стало сумно. І навіщо було їхати проти ночі в ліс? Мало тому Кравчині півкабана, закортіло ще в Петрівку мерзлого. От що робить з людьми алкоголь! І смачна штука, а все-таки вреднюща! Якби вчені попрацювали над нею, вдосконалили. Щоб і весело було, як вип’єш, і на здоров’ї не відбивалося. Ото досягнення! Я б на таке діло цілу академію одкрив би, тисячі вчених посадив би!
Так розмірковуючи, я ще трохи пройшов, потім вирішив спочити. Хай йому біс, тому кабанові. Чи знайдемо його, чи ні, а ноги наб’єш! Кому треба, хай ганяє. А я посиджу.
Я осідлав широкий дубовий пень. Спершись на рушницю, замислився. Потягло на сон. Каюся, завжди любив у вільну годинку піти до лісу, полежати горілиць проти неба, подрімати. Заколисує природа.
Хоч я був і п’яненький, та все ж таки на землю не ліг. Бо каюк, якщо ляжеш на сиру землю восени. Покорчить руки й ноги. Тому я вирішив
Мою дрімоту розігнали якісь тихі звуки. Зашелестіло листя, хтось зупинився біля мене, поклав руку на плече.
— Га? Що? — Кинувся я зі сну. — Це ти, Кравчина?
— Це я, синку, — почулася тиха відповідь.
Я протер очі, глянув перед собою. Звівся на ноги. Коло мене стояв батько, якого я бачив лише на фотографії. У громадянську він був партизаном і загинув у бою з німцями. Я одразу пізнав його. Та ж сама папаха, що й на карточці, жупан, шаблюка. Довгі козацькі вуса, чорні оксамитові брови, гострий орлиний погляд. У роті у мене пересохло. Почав протирати очі.
— Дарма протираєш очі, — усміхнувся він. — Я не привид,
— Як же ти?.. — Пробелькотів я.
— Що?
— Звідки? Чому тут?
— За тобою…
— Як… за мною?
— Всі вже зібралися. Чекаємо на тебе.
— Хто зібрався? — жахнувся я.
— Рідня. Хто ж іще? Ходімо.
Він рушив у глиб лісу. Я несміливо ступав поруч. Шалено щипав себе за руки, за вухо. Та постать батька не щезала. Я чув його подих, бачив широку спину, високу смушеву шапку.
— Тату!
— Що? — Не обертаючись, озвався він.
— А як же…
— Що?
— Ти ж умер?
— Ну?
— А тепер живий.
— То ти не радий?
— Чого ж? Я радий. Тільки ж це неправда…
— Що неправда?
— Що я тебе бачу?
— А хіба не бачиш? — здивувався батько.
— Бачу… Тільки ж це мара?!
— Ти вже й своїм очам не віриш, — докірливо похитав головою батько. — До чого дожився, синку!..
— Та вірю. Тільки ж наука…
— Що?
— Твердить, що того світу нема.
— Того нема, — згодився батько. — А цей є.
— Який цей?
— Де ми з тобою.
— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.
— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.
— Чому ж вас не видно?
— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?
— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…
— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.
— Мара якась, — пробурмотів я.
— А казка? — дивно промовив батько.
— Що казка?
— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.