Зуби дракона
Шрифт:
Вправно оперуючи щіточкою, він зацікавлено позирав на Майю. Невже це та дівчина, яка скорботною тінню рухалася у присмеркових покоях палацу, — якась по-особливому нежиттєздатна, незрозуміла й далека? Зараз, коли марльова маска закрила їй нижню половину обличчя, оксамитово-чорні очі стали рішучими й зосередженими. І знову Андрій Лаптєв мимохіть згадав Зою: отакий самісінький вираз з’являвся в його колишньої нареченої, якщо вона гнівалась або ж розв’язувала свої хитромудрі задачі з математичної фізики. Та він одмахнувся
— Тату, — сказала дівчина, — я принесу препарат.
— Не треба, — обізвався Сатіапал. — Я вже приготував.
— Я знаю, тату, але… Але ж у хворого були сірі очі.
— А тепер буде одне сіре, а друге — чорне. Англійцеві корисно пересвідчитися, що око індійського злидаря, який загинув з голоду, може бачити не гірше за чистокровне англосакське.
— Але ж Бертон не з таких, тату!.. До того ж, він молодий, а різноколірні очі — це дуже некрасиво…
В голосі дівчини звучали чудні інтонації — щось значно більше, аніж звичайна турбота медичного працівника про свого пацієнта.
“Закохана! — одразу ж збагнув Андрій. — Бертон… Англієць. Молодий…”
Наче не все одно Андрієві, в кого закохана дочка індійського раджі? Та чомусь неприємно стислося серце.
“Англієць… Один з тих, що гноблять Індію протягом двохсот років… Чому ж не обрати молодого красивого індійця?”
Мабуть, щось схоже на це відчув і Сатіапал. Він випростався й докірливо похитав головою.
— Тату! — спалахнула дівчина. — Хіба ти не помічаєш, що Бертон дуже нагадує Анд…
— Мовчи! — вигукнув Сатіапал. — Тільки за це я й поверну йому зір. Але на знак моєї зради власного принципу англієць матиме різноколірні очі!.. Все! Готуйте хворого!
Майя і хірургічна сестра вийшли до операційної. Сатіапал похмуро глянув їм услід і сказав роздратовано:
— Жінки не вміють тримати язика за зубами!.. Проте все одно. Андрій, вірніше, Райяшанкар, про якого згадувала дочка, — мій син. Його розстріляли англійці в перший день Азарха дванадцять років тому.
Він якось чудно труснув головою і мовчки — ліктем піднесеної руки в стерильній рукавиці — показав на двері.
— Пане Сатіапал, зачекайте, — попросив Лаптєв. — Скажіть, чому ви поїхали з Росії?
Професор нахмурився:
— Хіба це має значення?.. А втім — прошу!.. Є такий романс: “Як жовте листя, вітром гнане, летить, не знаючи куди, так…” Мене вигнала з Росії революція, пане більшовик!.. Вас це влаштовує?
— Цілком! — з жартівливою серйозністю відповів Лаптєв. — Я проти експлуататорів. Сподіваюсь, у вас були в Росії заводи й маєтки?
— У мене була квартира на п’ять кімнат та невичерпний запас енергії… Але досить про це. Якщо ви не хочете позбутись моєї поваги — ніколи ні про що не запитуйте.
— Згода, — сказав Лаптєв.
Натиском ноги професор відчинив двері до операційної. Майя і хірургічна
Пацієнт дорахував уже до трьохсот, але не помічалося й знаку дії ефіру.
— Хворий, — запитала дівчина, — ви багато вживали віскі?
— Багато, Майю! — відповів той з веселою безтурботністю.
— В вену! — сказав тихо Сатіапал. — Дві дози.
Майя приготувала шприц, оголила ліву руку хворого… І раптом здригнулась. В її очах майнув вираз подиву, навіть ляку.
Сатіапал підійшов ближче:
— В чому річ?.. Продовжуй!.. — він простежив очима за поглядом дочки і повторив зміненим голосом: — Продовжуй.
Лаптєв помітив: професор, як і Майя, дивиться на червону пляму вище ліктя хворого. Вона мала чітко окреслені границі й величиною та формою була як куряче яйце.
— Хворий, — запитав Сатіапал, — як вас звуть?
— Чарлз Бертон, — відповів той охоче.
— Де ви народилися?
— В Кембріджі.
— Хто ваш батько?
— Професор біології Рудольф-Емануїл Бертон.
— А мати? — Андрій Лаптєв помічав, що Сатіапал хвилюється, хоч і намагається це приховати.
— Марія-Луїза Бертон, співачка.
— Так… Гаразд…
Професор більше не запитував нічого. А через хвилину по тому Майя сказала:
— Прошу, пане доцент. Він спить.
Андрій ступив крок вперед. Зараз мала початися операція — дуже цікава, дуже важка.
Перед ним, закритий білими простирадлами, лежав ладний молодий англієць.
Лаптєв ще не бачив його обличчя. Це можна зробити дуже просто — тільки зняти салфетку. Але чи можна було б зазирнути в душу пацієнтові?
Андрій не знав, кого оперує. І не сподівався, що схрестяться його й Бертонові шляхи над безмежним проваллям, на хисткому містку.
А втім, коли б він навіть це знав, його рука не здригнулася б, і операція була б такою ж бездоганною, як і тоді, коли Лаптєв оперував би свого найближчого друга.
Закони медицини — священні. Лікар покликаний тільки рятувати, — бодай того, хто ладен тебе вбити.
Розділ VI
БЕЗ КЕРМА І БЕЗ ВІТРИЛА
Ні, Чарлз Бертон не збрехав: він справді народився в сім’ї видатного англійського фізіолога, професора Кембріджського університету.
Свого батька Чарлі пам’ятав дуже невиразно. З дитячих спогадів випливав великий напівтемний кабінет з шеренгою страхітливих скелетів під стіною, масивний письмовий стіл біля вікна, мікроскоп, штативчики, слоїки з заспиртованими тваринами, а над усім цим — похилена сива голова. Коли Чарлі заходив — ця голова підводилась, зморшки на обличчі Бертона-старшого розгладжувалися, і він зустрічав хлоп’я незмінною посмішкою: