Зуби дракона
Шрифт:
А насправді все було навдивовижу прозаїчним і простим. В напівтемній, бідно обставленій кімнаті на кріслі сидів, заплющивши очі, підстаркуватий чоловік у пожмаканому парусиновому вбранні європейського зразка. Отак, чекаючи на прибуття поїзда, сидить пізньої ночі на лаві вокзалу посланий у відрядження дрібний службовець-невдаха.
І тому, що раджа Сатіапал виявився зовсім не оперетковим красунем в сліпучих шатах, а звичайною пригніченою горем та втомою людиною, Лаптєв подивився на нього прихильніше, навіть співчутливо.
— Я приїхав надто пізно,
Раджа підвів голову:
— Ні. Пробачте, я не знаю вашого прізвища.
— Лаптєв. Доцент Лаптєв.
— А мене ви вже знаєте. Джаганнатх Сатіапал, професор медицини… Ви здивовані?
— Так.
— Я дуже завинив перед вами. Скажу одверто: ви приїхали сюди цілком даремно — моїй дружині не допоможуть жодні ліки. Але таке бажання вмираючої. Вона почула про приїзд вашої експедиції і втовкмачила собі в голову, що тільки російський лікар може здійснити нездійсненне… За ваші турботи, пане Лаптєв, я віддячу.
— Не варто! — різко сказав доцент.
Він відчув роздратування: та чи не глум, га? Встати опівночі, проїхати кілька десятків кілометрів на чортопхайці, яка ледве не витрусила душу з тіла, вимокнути до рубця — і почути, зрештою, що приїхав зовсім даремно! Бач, йому віддячать! Тут звикли все міряти на рупії та на долари і, навіть розлучаючись з білим світом, намагаються ствердити своє право на вищість!
Певне, обличчя Лаптєва досить красномовно передало його думки. Сатіапал похитав головою:
— Друже, ви мене не зрозуміли. Я не обіцяю вам грошей, бо й сам їх не маю. Я зроблю для вас куди більше: вже сьогодні мешканці довколишніх сіл дізнаються, що сам раджа Сатіапал користується послугами російських лікарів. Цього досить, щоб кожен індус почав допомагати вашій експедиції в усьому. А щодо моєї дружини… Їй дуже важко, вона криком кричить. Якщо ви полегшите їй останні хвилини, я буду вам безмірно вдячний як лікар… і просто як людина.
— І ви переконані, що хвора помре? — глузливо запитав доцент. — У Радянському Союзі, наприклад, боротьбу за життя не припиняють навіть після смерті хворої і часом рятують людину тоді, коли вже втрачено всі надії.
В очах Сатіапала блиснули злі вогники:
— Мій любий, ви повторюєте загальновідомі істини. Лікарі Індії теж додержуються цього золотого правила. Але вони вміють ще й бачити майбутнє.
— Натхнення всемогутнього бога Шіви?
— Можливо… — Сатіапал презирливо посміхнувся. — Ви даремно іронізуєте. Я, наприклад, можу сказати, що з вами станеться через двадцять секунд. Он з-за тієї шафи виповзе кобра і попрямує сюди. Ви, як людина рішуча, схопите оцю палицю і будете захищатися. Марна річ! Гадюка вкусить вас у ліву руку. Ви не вмрете, звісно, але, щоб вас урятувати, мені доведеться докласти чимало зусиль… Дивіться: кобра!
Лаптєв мимохіть глянув у куток. Справді, з-за шафи виповзла величезна гадюка. З легким шипінням вона поводила невисоко піднятою головою, наче вибираючи жертву.
— Не рухайтесь! — прошепотів Сатіапал.
Лаптєв навмисне різко одсунув крісло. Гадюка ніби цього й чекала.
У доцента виникло несамовите бажання схопити палицю. Досить простягнути руку — і в ній опиниться цілком надійна зброя. Але він стримав свій порив. Навіщо виставляти себе дурником перед самовпевненим раджею? Факірські штуки — для тих, хто в них вірить. В кімнаті ніякої гадюки нема і не може бути!
Та вона була. Вона підповзла аж до крісла, скрутилася в клубок і раптом стала сторчма, злегка похитуючись. На її роздутій шиї виднівся характерний плямистий рисунок. Кобра!
— Не ворушіться!
Коли б Сатіапал цього не промовив, Лаптєв не зробив би жодного руху: в глибині мозку перебігла напівсвідома згадка про те, що короткозора гадюка ніколи не нападає на нерухомих. Слова раджі привели його до тями. Він простягнув уперед руку і долонею, рубом, вдарив кобру по шиї.
Цілком виразно доцент відчув, як прогинається слизька й холодна шкіра огидного плазуна… і раптом гадюка зникла. Рука розтинала чисте повітря.
— Досить, пане професоре! — Лаптєв рвучко підвівся й узяв чемоданчик. — В Радянському Союзі це зветься не “натхненням Шіви”, а гіпнозом. Якщо я вам потрібний як лікар — прошу провести мене до хворої. Якщо ні — я вирушу назад. На мене чекають справи.
Сатіапал зробив знак рукою:
— Сядьте, друже. Я хотів покарати вас за зухвалість. Але ви — сильна людина. Пробачте мені за все. Я не веду вас до хворої, бо дав їй снотворне. Вона ось-ось прокинеться… А за вашу витримку я подарую вам дуже корисну річ…
Сатіапал підійшов до шафи і витяг звідти невелику пляшечку, повну яскравозеленої рідини.
— Досить побризкати цим препаратом костюм, і до вас тижнів зо два не зможе наблизитися жодна гадюка. Плазуни не зносять цього запаху. Не нехтуйте подарунком: в Індії від укусів гадюк щороку вмирає десять тисяч чоловік.
— А професор Сатіапал, маючи такий препарат, тільки констатує факти?
— Мій друже… — професор поклав пляшечку на коліна Лаптєва й сів на місце. — Краплинка цього препарату коштує кілька сот рупій. Цього досить, щоб врятувати від голодної смерті чимало бідаків. А у нас, навіть за підрахунком англійського генерал-майора Джона Мігоу, директора медичної служби Індії, постійно голодують вісімдесят мільйонів чоловік… Раджа Сатіапал роздав свою землю селянам. А професор Сатіапал не може зробити нічого, бо він не має грошей.
Професор насупився й замовк. Скидалося, що він розгнівався на самого себе за відвертість.
Запала довга пауза. За вікнами стугонів дощ. Неквапно цокав старовинний годинник на стіні.
Лаптєв неуважно вивчав обстановку кімнати, його не розчулило зізнання Сатіапала. Роздав землю — то й добре. Рано чи пізно її у нього забрали б все одно. А бідкатися про долю народу, не роблячи нічого, щоб цьому народові жилося краще — звичайне лицемірство.
— Пане Сатіапал… — відчуваючи щораз більше роздратування, доцент провів рукою по мокрому вбранні. — Де я можу хоча б викрутити свій одяг?