Зуби дракона
Шрифт:
Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвертаючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче розуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист хазяйки цього разу непотрібний.
Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:
— Встань!
Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє виконав її автоматично, за звичкою тварини, в якої виробився відповідний рефлекс.
Самум вишкірив зуби; він все ще опирався
— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.
Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.
— Самум, лишайся!
Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:
— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і наказав: — Лягай тут!
Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.
Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:
— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.
— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!
Собака знехотя підвів голову.
— Самум, до мене!
Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.
— Сядь!
Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.
— Ну, досить сваритися! — з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!
Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.
— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом сказала дівчина.
Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здаватися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.
І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невеликій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівався він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмовляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.
Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок багатіїв з книжок, — випещеною, пихатою, неприступною, — з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загальновживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих,
— Я піду… — Андрій обережно підняв голову пса і підвівся. — На добраніч, рані!
Майя переполохалась:
— Куди ж ви, пане Андрію?
— Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати “хінді”. Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.
— То посидьте хоч кілька хвилин. Мені буде нудно… — Майя спалахнула і додала вже сухіше: — Вихований мужчина не відмовляє дамі, якщо вона його просить.
— Я не вмію втішити тих, що нудьгують. Прощайте, рані.
— Як хочете, — відповіла вона холодно.
Він пішов до дверей, але зупинився. Невдоволено й боляче стислося серце. Йому хотілося покарати Майю за те, що вона, не будучи винною в тому, належить до іншого кола людей, але вийшло все по-дурному:
— Самум, до мене!
Собака звівся і позирнув на хазяйку. Та сиділа в куточку канапи нерухома і бліда.
— До мене!
Ледве почувся голос Андрія, Майя — невідомо чому — раптом гарячково загадала: “Якщо Самум піде до нього, то… то…” Вона не додумала до кінця, що ж саме повинно трапитись, але хотіла, щоб це було щось дуже радісне і хороше.
Самум підбіг на кілька кроків до Андрія і зупинився. Він позирав на Майю, чекаючи її наказу. А вона мовчала, — навмисне мовчала, — тільки в очах у неї було щось таке, що стримало собаку. Він ліг посеред кімнати.
— Йди, Самум! — тихо наказала Майя. — Йди! Це — свій.
Андрій підвів голову. На мить його очі зустрілися з очима дівчини. Вони були сухі й далекі, дивилися кудись повз нього.
— Який ви нерозсудливий, пане Андрію! — прошепотіла Майя. — Іди, Самум!
Андрій вийшов разом з собакою. Через кілька хвилин Самум повернувся.
Розділ XI
“НЕ ВСІ ТХОРИ СМЕРДЯТЬ!”
Старий Джоші позбувся своєї високошановної посади сільського чоукидара. Для того, хто не має землі та інших засобів існування, це було рівнозначно приреченню до голодної смерті. Та недарма ж Джоші вважався у своєму селищі за людину, якій щастить завжди і всюди. Він знайшов притулок в маєтку раджі Сатіапала і був призначений за особистого служника російському лікареві.
Джоші був незадоволений: хіба це робота?! Хіба він заслуговує на м’яку постіль і смачну їжу за те, що не робить анічогісінько?! Сагіб не дозволяє навіть прибрати постіль чи почистити черевики, і єдиний обов’язок Джоші — відповідати на запитання.
Щовечора російський лікар кликав до себе старого, садовив поруч, як рівного, і починав розпитувати проте, що давно відомо всім, та й не варте уваги.
Сагібові хотілося знати, що таке касти та чи справді слони бояться мишей; він запитував про назви пір року і про те, скільки чатаків рису потрібно людині на добу; цікавився звичаями та релігійними обрядами індусів.