Звіробій
Шрифт:
— Місіонери — люди хороші, доброзичливі,— ввічливо відповів делавар, — але вони погані ворожбити. Вони вірять у все, що кажуть, Звіробою, тож воїнам і промовцям нічого на них звірятися. Коли Чингачгук побачить Таменундового батька, що стоятиме зі скальпом на голові, розмальований, тоді він повірить місіонерам.
— Побачити — означає повірити, це річ певна. Горе мені! Дехто з нас може побачити все те раніше, аніж ми гадаємо. Я розумію, чому ти говориш про Таменундового батька, Змію, і приклад твій дуже доречний. Таменунд старий, йому нині років вісімдесят, не менше, а батька його оскальпували, закатували й спалили, коли нинішній пророк був ще недоліток. Так, якби це можна було побачити, тоді неважко було б повірити
— Для такого мудрого народу то дивне міркування, — мовив делавар з притиском. — Червоношкірий звик дивитися пильно, якщо він хоче побачити й зрозуміти.
— Так, цей спосіб переконливий, він тішить людське марнославство, але сягає не так глибоко, як то здається. Добре було б, аби ми розуміли все, що бачимо. Але ж є сила-силенна незбагненних явищ. Навіщо ж їх ставити під сумнів? Я часто міркував над цими речами, та найбільше мене бентежить і засмучує те, що блідолиці попадуть на одне небо, а червоношкірі на інше. Отож тим, хто прожив майже все життя разом і любив один одного, доведеться розлучитися по смерті!
— Невже місіонери навчають цього своїх білих братів? — спитав дуже поважно індіянин. — Делавари вірять, що добрі люди й хоробрі вояки полюватимуть усі разом у прегарних лісах, хоч до якого племені вони належали, а лихим індіянам і боягузам доведеться вештатися з собаками й вовками, добуваючи м'ясиво для своїх осель.
— Дивно, як по-різному люди уявляють щасливу й лиху долю в потойбічному світі! — вигукнув мисливець, захоплений своїми думками. — Одні вірять у пекельний вогонь, а інші вважають, що зловмисникам доведеться шукати собі їжу з вовками й собаками. Одні гадають, ніби на небі житимуть так само, як і на землі, тільки в достатку, а інші уявляють його золотим і осяяним сліпучим світлом. Я ж маю щодо цього свою власну думку — ось яку. Не гаразд я чиню через те, що мені затьмарило розум, а разом з проясненням приходить жаль і каяття. А по смерті, я вважаю, душа бачить речі такими, як вони є направду, і ніщо не може сховати від неї істини й справедливості. Отож усе, що людина зробила за свого життя, постає перед нею, наче при ясному світлі сонця: добрі вчинки дають їй радість, а лихі печалять. Але годі про це балакати. Гетті вже сидить у човнику, пора вертатися. Горе мені! Ось моя рука, делаваре. Ти знаєш — це рука друга, і потиснеш її по-дружньому, хоч вона не зробила тобі й половини добра, якого я бажав би зробити.
Індіянин узяв руку і щиро відповів на її потиск. По тому, знову прибравши незворушного вигляду — багато людей помилково вважають його ознакою природженої байдужості,— він потамував свої почуття, щоб розлучитися з другом, не втрачаючи гідності. Звіробій, одначе, поводився природніше і не побоявся б дати волю почуттям, аби розмова з Джудіт не примусила його здогадатися, що твориться їй на душі. Він був занадто скромний, щоб збагнути справжні почуття цієї вродливої дівчини, але водночас занадто спостережливий, щоб не помітити, як вона бореться з собою. Він ясно бачив — з нею діється щось незвичайне, і з делікатністю, яка зробила б честь людині з найвитонченішими почуттями, поклав не розкривати її таємниці, аби дівчина потім сама про, те не пожалкувала. Отож він зважився негайно пливти до гуронів.
— Нехай тебе бог. благословить! — гукнув мисливець, коли човник одійшов од помосту. — Хто знає, коли й де ми зустрінемося.
Чингачгук помахав рукою. Закутавшися ковдрою, наче римлянин, що хоче сховати свою скорботу під тогою, він поволі пішов у «ковчег», аби на самоті віддатися тузі й роздумам. Звіробій не промовив ані слова, аж доки човен проплив півдороги до берега. Нараз він
— Чому ви, Звіробою, повертаєтесь до гуронів? — запитала дівчина. — Кажуть, я недоумкувата, а таких вони ніколи не займають, проте у вас не менше глузду, ніж у Гаррі Непосиди, а Джудіт вважає, що навіть більше, хоч, мені здається, це неможливо.
— Ох, Гетті, перш ніж ми вийдемо на берег, я мушу поговорити з вами, дитино; і то головним чином задля вашого добра. Киньте веслувати чи краще, щоб мінги не подумали, ніби ми з вами змовляємося і не вжили проти нас підступних заходів, веслуйте легенько, аби човен ледь рухався. Добре у вас виходить. Я бачу, ви вмієте прикидатися, і ми з вами могли б датися на хитрощі, аби це не було нині проти закону. Добре виходить! Горе мені! Дурити й брехати взагалі негарно, а нам те робити аж ніяк не личить, Гетті. Але розладнати задуми ворога в законній війні дуже втішно й приємно. Стежка моя була коротка, і, мабуть, вона скоро урветься, але я тепер бачу, що на долю воїна випадають не самі труднощі та колюче терня. Стежка війни має свої принади, як і більшість інших речей, — нам тільки бракує мудрості їх помітити.
— А чому ваша стежка війни, як ви її називаєте, має так скоро урватися, Звіробою?
— Тому, люба дівчино, що відпустка моя теж уривається. Очевидячки, вони закінчаться майже одночасно; в кожному разі одна йде слідом за другою.
— Не розумію вас, Звіробою, — відповіла трохи спантеличена дівчина. — Мати завжди казала, що людям треба говорити зі мною яснішою мовою, аніж з іншими, бо я недоумкувата. Недоумкуваті тямлять тугіше, аніж ті, що мають розум.
—. Гаразд, Гетті, поясню вам простіше. Ви ж знаєте, я в полоні у гуронів, а полонені не можуть чинити, як їм забагнеться…
— Хіба ж ви полонений, — перебила його дівчина, — коли ви ось тут, посеред озера, на батьковому човні з кори, а індіяни в лісі без жодного човна? Е ні, Звіробою, ви кажете неправду!
— Від щирого серця хотів би я, Гетті, щоб ви мали слушність, а я помилявся; проте помиляєтесь ви, а я кажу щиру правду. Хоч я видався вільний, дівчино, але насправді мені зв'язано руки й ноги.
— Яке то лихо—не мати глузду! Я не бачу і ніяк не збагну, яким побитом ви полонений, та ще й зв'язані. Коли так, то чим зв'язано ваші руки й ноги?
— Відпусткою, дівчино! Це такі пута, що тримають міцніше за ланцюг. Його можна порвати, а відпустку—ні. Від мотузки й ланцюгів можна визволитися за допомогою ножа та хитрощів, але відпустку не можна ані розрізати, ані зняти, ані позбавитися від неї будь-якими хитрощами.
— Що ж воно таке — та відпустка, якщо вона міцніша за коноплю й залізо? Я ніколи не бачила відпустки.
— Сподіваюся, ви ніколи її не відчуєте, дівчино. Пута ті зв'язують наші почуття, тому їх можна тільки відчути, а не побачити. Ви ж розумієте, що означає дати обіцянку, правда ж, люба маленька Гетті?
— Звичайно, розумію. Скоро даєш обіцянку, треба її неодмінно виконати. Матуся завжди виконувала обіцянки, які мені давала, і казала — буде дуже погано, коли я не виконуватиму обіцянок, що їх даю їй чи будь-кому іншому.
— Хорошу матір ви мали, дитино, хоч, може, вона не завжди поводилась як слід. Отож, як ви кажете, обіцянку треба виконувати. А я попав минулої ночі до рук мінгів, і вони мене відпустили, аби я побачився з друзями й передав звістку моїм блідолицим братам — з умовою, що я повернуся сьогодні опівдні й прийму розплату, яку тільки може вигадати їхня мстивість і ненависть, за життя вояка, що загинув од моєї кулі, і за життя молодої жінки, котру встрелив Гаррі Непосида, та за інші невдачі, які їх спіткали на цьому озері й біля нього. А відпустка для солдата — це все одно що обіцянка для дочки, матері чи когось іншого. Сподіваюся, тепер ви, Гетті, розумієте, в якому я опинився скрутному становищі?