Звіробій
Шрифт:
Якщо він послухається сигналу й запливе так далеко від умовленого місця, люди, що звірились н, а нього, можуть накласти життям. А якщо віє знехтує почутим, гадаючи, що то не їхній голос, наслідки можуть бути такі ж трагічні, хоча й з інших причин. Сповнений вагань, він чекав, сподіваючись, що крик, природний чи підроблений, незабаром мусить повторитися. Він не помилився. Минуло ще кілька секунд — і пронизливий, тривожний голос знову розітнув тишу, і знову ж таки з того самого закутка озера. Цього разу Звіробій був насторожі, і слух не міг ввести його в оману. Хоч юнакові часто доводилося чути надзвичайно майстерне імітування голосу пірникози, та й сам він навчився цього мистецтва, а проте зараз молодий мисливець вдоволено зітхнув, бо добре знав, що Непосида нездарний так тонко наслідувати природу. Отже, він вирішив не звертати
Тільки-но встиг Звіробій про все це подумати, як у глибоку нічну тишу вдерся нестямний зойк, що від нього миттю вилетіла з голови слухача навіть згадка про тужливий голос пірникози. То був крик конання, і кричала жінка або хлопчик-підліток, у якого ще не змужнів голос. Неважко було збагнути, про що говорив цей крик. Про неймовірний жах, коли не про передсмертні муки, про біль, такий же несподіваний, як і страшний.
Юнак випустив з рук очеретове стебло й занурив весло у воду. Та він не знав, що йому робити, куди плисти. А втім, уже за мить нерішучість його розвіялась. Цілком виразно долинуло, як ламаються в лісі гілки, тріщить сухий хмиз, гупотять ноги. Певне, ці звуки наближалися до води, хоч чутно їх було навскоси од берега, трохи північніше того місця, де Звіробоєві велено було чекати. Дотримуючись цього напрямку, юнак погнав човника вперед, вже не турбуючись про те, що може себе викрити. Скоро він досяг стрімкого, але тут порівняно невисокого берега.
Якісь люди продиралися між кущів та дерев. Вони бігли вздовж берега, очевидно, шукаючи місця, де б зручніше було спуститися. В цю мить ляснуло разом п'ять чи шість рушниць, і, як завжди, пагорби по той бік озера відгукнулися на сухі постріли довгою громохкою луною. Далі почулися один чи два зойки, які вихоплюються-навіть у найхоробріших людей з несподіваного переляку, і в кущах почалася якась боротьба: очевидно, там зчепилося двоє чоловіків.
— Слизький, диявол! — люто ревнув Непосида. — Змастив шкіру салом! Не можу його вхопити. Ось же тобі за твоє хитрування!
Слова ці супроводило падіння важкого тіла серед дрібних дерев, що росли понад берегом, і Звіробій зрозумів, що його товариш-велет пожбурив од себе ворога без зайвих церемоній. Втеча та переслідування відновилися, і ось юнак уже побачив, як людська постать збігла з пагорба й кинулась до води. В цей критичний момент човник був недалеко від берега, й, мабуть, помітивши його, втікач уже не зважав на те, що робить багато шуму. Відчуваючи, що коли йому взагалі судилося зустріти товаришів, то це повинно відбутися саме тут, Звіробій погнав човника вперед, на виручку. Та не встиг він і двічі змахнути веслом, як на березі знову загримів Непосидин голос, стрясаючи повітря страшними прокльонами, а сам велет скотився на вузьку смужку пляжу, буквально обліплений з усіх боків індіянами. Вже повалений на землю і майже невидимий під купою ворогів, силач нарешті крикнув пірникозою, але так невміло, що за менш трагічних обставин це викликало б тільки сміх. Добігши до самої води, він раптом ніби застидався своєї легкодухої втечі й рвонувся назад до берега виручати товариша, але шестеро нових переслідувачів, сплигнувши в цю мить на прибережний пісок, накинулись на нього й скрутили.
— Пустіть, розмальовані гадини, пустіть, кажу! — репетував Непосида, надто відчуваючи силу ворогів, щоб вибирати слова. — Мало вам того, що я впав, мов підрубане дерево, то ви ще й душите мене!
Звіробій з цього висновив, що друзів його взято в полон і що вийти на берег означатиме для нього поділити з ними ту саму долю. Він був за якихось сто футів [31] од суходолу, але кілька вчасних ударів веслом у шість, а то й вісім разів збільшили відстань між ним та ворогами. На його щастя, індіяни покидали свої рушниці під час переслідування, інакше б його відступ не кінчився безкарно; втім, у розпалі боротьби жоден з них не помітив човника.
31
Тобто за тридцять метрів.
— Тікай далі од берега, хлопче! — гукнув звідкись Гаттер. — Дівчаток тепер ніхто не захистить, крім тебе. Знадобиться уся твоя кмітливість, щоб врятуватися вад цих дикунів. Пливи звідси геть і нехай наш
Досі між Гаттером та молодим мисливцем було дуже мало симпатії, але ота тілесна і душевна мука, що прорвалася в благанні старого, примусила Звіробоя миттю забути про всі його вади. Юнак бачив тільки батька в його стражданнях і вирішив негайно дати врочисту обіцянку подбати про його інтереси і будь-що додержати слова.
— Не побивайтеся, майстре Гаттере! — гукнув він. — Я догляну ваших дівчаток, і замок також. Вороги захопили берег, правди ніде діти, але вони ще не захопили води. Все в руках провидіння, і ніхто не може сказати, чим це кінчиться. Вірте у краще. Я маю мало досвіду, але зроблю все від мене залежне.
— Гай-гай, Звіробою, — підхопив Непосида своїм громовим голосом, якому, однак, тепер бракувало постійної бадьорості,— гай-гай, Звіробою, наміри твої чудові, та що ти здатен зробити? Навіть у кращі часи на тебе мало було надії, тим паче зараз не тобі творити чудеса. Тут, на березі, не менше чотирьох десятків дикунів, а ти не схожий на того, хто міг би впоратися з таким військом. Раджу тобі, поганяй чимшвидше до замку, посадови у човна дівчат, візьми харчів та пливи у той закуток озера, де ми були, — і жени прямо на Могаук. Кілька годин ці дияволи не знатимуть, де тебе шукати, а коли й здогадаються, їм доведеться оббігти геть усе озеро, щоб тебе наздогнати. Оце така моя думка, і якщо старий Том бажає висловити свою останню волю та заповісти щось своїм дочкам, він скаже те саме.
— Не роби цього, хлопче, — заперечив Гаттер. — Ворог повсюди розіслав розвідників шукати човни, — тебе одразу побачать і візьмуть у полон. Відсиджуйся в замкові, ні в якому разі не наближайся до землі. Протримайся тільки один тиждень, і солдати з форту проженуть дикунів…
— Не мине й двадцяти чотирьох годин, старий мій друже, як ці хитрі бестії посунуть на плотах штурмувати твій замок! — перебив Непосида з таким запалом, якого важко було сподіватися від людини, взятої в полон і скрученої так, що вільним у неї лишився тільки язик. — Порада твоя, на перший погляд, ніби розумна, але накличе біду. Якби оце ти або я зосталися вдома, ми б ще зуміли протриматися кілька днів. Але згадай, що цей хлопець до нинішнього вечора навіть у вічі не бачив ворогів, і ти сам казав, що з його совістю треба жити в місті, хоч, я гадаю, в наших містах совісливих людей не більше, ніж тут, у лісі… Звіробою, дикуни мигами наказують мені підманити тебе ближче до берега, та зась їм, клятим. Щодо старого Тома й мене, то ніхто, окрім самого диявола, не знає, чи оскальпують нас сьогодні ж уночі, чи засмажать уранці на багатті, чи поведуть у Канаду. В мене така велика й патлата чуприна, що дикунам, напевне, закортить викроїти з неї два скальпи. Премії — спокуслива річ, інакше б ні я, ні старий Том не вскочили б в оцю халепу… Еге, вони знов умовляють мене на мигах, та якщо я пораджу тобі підплисти до берега, то нехай вони не тільки засмажать, а й з'їдять мене! Ні, ні, Звіробою, сиди там, де сидиш, а коли розвидниться, нізащо не підпливай ближче, як за двісті ярдів…
Цю пораду Непосиди обірвала чиясь рука, що грубо вдарила його по губах; очевидно, котрийсь із індіянів трохи тямив по-англійському й нарешті допетрав, куди ведуть усі ці розмови.
Негайно по тому ватага червоношкірих сховалася в лісі, причому Гаттер та Непосида, певне, не чинили ніякого опору. Однак, коли перестало тріщати гілля, батьків голос почувся знову.
«Бережи моїх діточок, і нехай помагає тобі господь, юначе!» — були останні слова, що долинули до Звіробоя; тепер він зостався один, мов палець, і зрозумів, що йому самому доведеться вирішувати, як діяти далі.
Після того як індіяни залишили берег і щезли в лісі, на кілька хвилин запало мертве мовчання. До берега було понад двісті ярдів, і в нічній темряві Звіробій ледь міг розрізнити рухи дикунів, та навіть ці тьмяні обриси людських постатей оживляли пейзаж, різко контрастуючи з цілковитою самотиною, що прийшли потім.
Хоч юнак нахилився вперед, затамувавши подих і весь обернувшись на слух, до нього не долетіло більше жодного звуку, який свідчив би про близьку присутність людей. Здавалося, наче ніхто ніколи не порушував довколишньої тиші; в цю мить навіть моторошний зойк, як отой, що недавно розбив німоту лісу, навіть репетування Марча могли б розвіяти хоч трохи гірке відчуття покинутості, що схолодило серце молодому мисливцеві.