...I жодної версiї!
Шрифт:
"Пан" Потоцький не вiдразу зiбрався з думками.
— Виходить, помер, — промовив голосом, з якого зникли тривожнi нотки i замiсть них з'явилися зовсiм iншi. Певно, його влаштовував такий поворот подiй… Значить, у зв'язку з цим i викликали, слiдство ведуть… — Григорiй глибоко вдихнув холодне повiтря i несподiвано закашлявся. — Менi, звичайно, нiчого не сказали, — продовжив через кiлька секунд, i я подумав… У такому разi все ол райт! — уже весело закiнчив вiн. — I слава богу. Баба з воза — кобилi легше!..
— Та як ти смiєш! — обурилася жiнка. — Як ти смiєш так говорити, цинiк! Вiн у сто разiв був благороднiший, нiж ти.
Вона рвонулась
— Стривай! Хочу все до кiнця з'ясувати. А ти причому, Келя, у такому разi? Чому мiлiцiя тобою зацiкавилася. Хiба ти його згубила?.. Втiм, i ти на нього, певно, ставку робила…
— Мене вiн цiлком влаштовував i нежонатим.
— Чого ж тебе тягають?
— Допитують усiх, хто знав Антона.
— Але як же вони мене вирахували? Звiдки узяли, що i я його знав? Я йому листiв не писав, вiн менi теж. У хату до нього не ходив. Мене там нiхто не бачив. Виходить, все ж таки ти — iнформатор. Вiд тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжнiй друг, i ти це знаєш. Для мене ти, твоя сiм'я от уже скiльки рокiв водночас є i моєю сiм'єю — адже поки що iншої не завiв… Я пiклуюсь, коли ти просиш, про твою Вiту як про рiдну дочку, i ти можеш спокiйно жити тут, влаштовувати свої справи… А ти от затiяла якусь нечесну гру i своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей…
Усю цю тираду Григорiй виголосив з болем.
Килина Сергiївна дивилася в його змерзле обличчя iз снiжинками на вiях i думала, що за багато рокiв знайомства вона так i не розпiзнала цю людину.
— Скажи чесно, Келечко, про модель для чобiткiв випадком не ляпнула?
— Потоцький, ти зовсiм здурiв вiд страху!
— Здурiєш з вами! Я не тiльки за себе, але й за людей вiдповiдаю… То поясни все ж, яким чином у них з'явилася моя адреса i телефон? Як у мiлiцiї дiзналися, що я знайомий iз цим Журавлем? Сам же вiн не мiг їм цього сказати! У морзi!
— Не знаю.
— А те, що ми з тобою знайомi, вони знають?
Кравчиня не знала, що вiдповiсти. Вона не хотiла сваритися з Потоцьким, надто багато було з ним зв'язано i в минулому, i тепер, i вона справдi нiчого не говорила в мiлiцiї про «пана», коли її розпитував полковник. Вона не могла зрозумiти, звiдки Коваль знає, що є на свiтi якийсь Потоцький. Але вирiшила тодi, що, крiм прiзвища та прiзвиська «пан», полковниковi нiчого не вiдомо i, звичайно, вiн не здогадується про головне. Тому й спитав про Григорiя мiж iншим.
— Ну, ось що, люба Келечко, забудь про моє iснування, що е такий "пан Потоцький". Не цiкався мною, не дзвони… I так само у записнику прiзвище закресли. Щоб i слiду не залишилося. А що стосується Журавлевої моделечки, то цього не було, не iснувало i бути не могло… Один раз взагалi до уваги не береться… Ти зрозумiла?.. Зараз тебе про це не питали, а завтра можуть i поцiкавитися… Як слiд второпала? Iнакше це тобi може дорого обiйтись! — уже з погрозою у голосi промовив Потоцький i, не чекаючи вiдповiдi, немов вiдлiпився вiд Килини Сергiївни.
Засмутившись, не встигнувши розпитати Потоцького про доньку, хвилюючись не за себе, а за неї, кравчиня, увiткнувши пiдборiддя у комiр, пiшла назад, до своїх недомальованих модних силуетiв.
Тепер вiтер видався їй iще злiшим, i поганi передчуття дужче охопили її…
10
Килина Сергiївна була, як вiдомо, жiнкою рiшучою i не боязкою, але цього суботнього дня, постукавши у дверi до Павленкiв, вона не почувала себе упевнено. Пiсля несподiваної розмови з Григорiєм на Хрещатику
Щойно вона вийшла вiд Коляди, який пiсля смертi дружини хоч i став вiдлюдьком, але перед натиском Килини Сергiївни не встояв, вона все ж розворушила його, i старий повiдомив дещо таке, вiд чого жiнка втратила спокiй, її впевненiсть, що у загибелi Журавля — чи iз злочинного недбальства, чи iз злого намiру — винна Барвiнок, зазнала удару.
Коляда розповiв, що того вечора, у середу, коли сталося нещастя у Журавля, вiн ходив до аптеки за лiками.
Килина Сергiївна, яка частенько вiдвiдувала цей дiм на Русанiвцi, нiколи не бачила старого на вулицi вдень. В крамницi, в аптеку ранiше ходила його дружина. Антон Iванович казав, що й тепер Коляда виходить на вулицю тiльки присмерком. Вивернутими пiсля давнього поранення ступнями, у величезних ортопедичних черевиках, вiн за допомогою цiпка незграбно пересувався дрiбними кроками. Побоюючись, щоб хлопчаки, якi весь час бiгають на дворi на ковзанах, ганяють, не оглядаючись, шайбу, не збили його з нiг, та й взагалi не бажаючи нагадувати людям про своє калiцтво, викликати спiвчуття, вiн до присмеркiв не виходив на вулицю.
Того вечора, повертаючись з аптеки, вiн зiткнувся у парадному з Нiною Барвiнок, яка поспiшала з їхнього дому.
— Стiй! — зрадiла Килина Сергiївна, її пiдозра, що того вечора у Журавля була друкарка, пiдтверджувалася. — Коли це було, о котрiй годинi?
— Десь о восьмiй, може, на початку дев'ятої…
— Ви що, Анатолiю Трохимовичу, дивилися на годинник?
— Нi, — вiдповiв той. — Та й годинник у мене тiльки в хатi. З собою не ношу. Он, — вiн показав на великий круглий будильник, що стояв на старовинному «боженкiвському» буфетi, купленому, очевидно, ще в молодi роки. — Лiки було обiцяно на сьому, але я зачекав, пiшов пiзнiше, щоб, коли не готово, не стовбичити в аптецi. А мотатися менi туди-сюди теж важко. Помандрував десь пiв на восьму. Поки доплентався, поки одержав, поки повернувся… Я цю дорiженьку в аптеку тепер часто мiряю, знаю, скiльки часу треба, щоб дiйти. Так i вважайте, хвилин п'ятнадцять туди i стiльки ж назад, ходжу я повiльно. Та хвилин з п'ять у черзi постояв…
Килина Сергiївна повторила, немов сама до себе:
— Восьма, початок дев'ятої… А ви не помилилися, Анатолiю Трохимовичу? Адже темно було на вулицi. Може, обiзвалися, тiльки привидiлося, що вона?
— Нi, нi, та сама пасiя Антонова. Я її в обличчя добре знаю, бо частенько бачив, як вона до нього шастала. У мене у дверях є вiчко — як загримить лiфт, я й дивлюсь… може, до мене хто. Та все мимо. Немає кому i немає чого… Тiльки раз на мiсяць пенсiю приносять, але я свiй день знаю. I не темно було… В парадному лампочка горить… У Журавля тодi ще сусiда, Вячеслав, сидiв…
— Павленко?!
— Еге ж.
— Виходить, i вiн у цей час був… — розгублено промовила кравчиня. Це руйнувало так гарно збудовану нею версiю про злочин друкарки, яка перед цим, здавалося, пiдтверджувалася. — Звiдки ви це знаєте, Анатолiю Трохимовичу? — мало не благально, сподiваючись, що старий наплутав, спитала вона.
— А я вiдпочиваю на своїй площадцi. Поспiшати вже нiкуди… Хiба що до моєї… - сумно промовив вiн. — Стояв i чув голос Вячеслава. Вiн щось вигукував, було чути i в коридорi, а голос його я завжди упiзнаю.