...I жодної версiї!
Шрифт:
"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi… I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не
Тодi я не дав їй закiнчити:
"Як ти могла?! — злякано закричав я. — Ти ж убивця!"
Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся… Все одно вже пiзно. Вiн мертвий… I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе…"
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi — вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив… Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху…
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:
"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.
I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає,
Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, — нi, не якоїсь там шлiфовки! — коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя…"
— Гм, — промовив Коваль, читаючи далi приписку:
"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо… Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так… Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."
Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.
— Ваша думка, Дмитре Iвановичу? — спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. — Чи досить цього, — кивнув вiн на пом'ятi аркушики, — для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.
— Усе дуже складно, товаришу генерал, — вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. — Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого… А що стосується Варвари Павленко… — Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.
— Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. — Вiн поклав аркушики на стiл. — Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама… Завтра я викличу його дружину…
— Добре, — вирiшив генерал. — I порадьтесь у прокуратурi… А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше…
21