...I жодної версiї!
Шрифт:
День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.
Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.
Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу
— Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? — спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.
Варвара Олексiївна похитала головою.
— Гаразд, — сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. — Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.
Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.
Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.
— Навiщо ви так вчинили?
— Ви про що? — безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.
— Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?
Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать… Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства…
Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.
Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi… Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло…
— Я не розумiю вас! — уже сердито промовила Варвара Олексiївна. — Який газ? Причому тут я?
Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.
— Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.
Жiнка
— А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе…
Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.
Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують…
Вона добре пам'ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво… Тiльки й усього… Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!
Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей… Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було… Сон, туман, мiраж — i все…
Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.
Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:
— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?
— У такому разi я нагадаю, як все було.
I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.
Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.
— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.
Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:
— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…
Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!
— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.