100 чарівних казок світу
Шрифт:
У цей час у високій білій будівлі задзвонили дзвони, і в сад висипали молоді дівчата. Русалонька відпливла подалі та стала чекати: чи не прийде хто на допомогу бідолашному принцові.
Чекати довелося недовго: до принца підійшла одна з дівчат і спершу дуже злякалася, але скоро набралася духу й покликала на допомогу людей. Потім русалонька побачила, що принц ожив і всміхнувся всім, хто був біля нього. А їй він не всміхнувся, він навіть не знав, що вона врятувала йому життя! Сумно стало русалоньці, і, коли принца повели до великої білої будівлі, вона печально пірнула в воду й попливла додому. Тепер вона зробилася ще тихішою, ще більш задумливою.
Часто і ввечері, і вранці припливала русалонька до того місця, де залишила принца, але так його й не бачила і поверталася додому щоразу сумніша. Нарешті вона не витримала й розповіла про все одній зі своїх сестер, за нею дізналися й решта.
– Пливімо з нами, сестрице! – сказали русалоньці сестри й піднялися всі разом на поверхню моря неподалік палацу принца.
Палац був зі світло-жовтого блискучого каменю, з великими мармуровими сходами, що спускалися просто в море. Чудові золочені бані здіймалися над дахом, а в нішах між колонами, що оточували всю будівлю, стояли мармурові статуї, зовсім як живі.
Тепер русалонька знала, де мешкає принц, і стала припливати до палацу майже щовечора чи щоночі. Жодна з сестер не наважувалася підпливати до землі так близько, як вона; а русалонька запливала й у вузький канал, який протікав саме під чудовим мармуровим балконом, що кидав на воду довгу тінь. Тут вона зупинялась і подовгу дивилася на молодого принца.
Дедалі більше починала русалонька любити людей, усе дужче тягло її до них; їхній земний світ здавався їй значно більшим, аніж її підводний, адже вони могли перепливати на своїх кораблях море, сходити на високі гори аж до хмар, а простори землі з лісами та полями, що були в їхніх володіннях, простягалися далеко-далеко! Русалоньці дуже хотілося якомога більше дізнатися про людей і про їхнє життя, і вона зверталася до бабусі.
– Якщо люди не тонуть, – питала русалонька, – тоді вони живуть вічно й не помирають, як ми?
– Де там! – відповідала стара. – Вони теж помирають, їхній вік навіть коротший від нашого. Ми живемо триста років, зате, коли нам настає кінець, від нас лишається сама піна морська. Нам не дано безсмертної душі! Люди, навпаки, мають безсмертну душу, яка живе вічно!
– А чому ми не маємо безсмертної душі? – сумно спитала русалонька. – Я б віддала всі свої триста років за один день людського життя.
– Дурниці! Нема чого й думати про це! – сказала стара. – Нам тут живеться значно краще, ніж людям на землі!
– Отже, і я помру, зроблюся морською піною, не чутиму більше музики хвиль, не побачу чудових квітів і ясного сонечка! Невже
не можу віднайти безсмертну душу?
– Можеш, – сказала бабуся, – хай тільки хтось із людей покохає тебе всім серцем і звелить священикові поєднати ваші руки на знак вічної вірності одне одному, тоді частинка його душі передасться тобі. Але цьому не бути ніколи! Адже те, що в нас вважається гарним, твій риб'ячий хвіст, люди вважають потворним, вони нітрохи не знаються на красі…
Глибоко зітхнула русалонька й сумно подивилася на свій риб'ячий хвіст.
«От він знову катається в човні! – думала русалонька, слухаючи звуки валторн, що долинали з морської поверхні. – Як я люблю його! Я належу йому всім серцем! На все б я пішла заради нього й заради безсмертної душі! Я попливу до морської відьми; може, вона щось порадить!»
І русалонька попливла зі свого садочка до бурхливих вирів, за якими жила
Та от русалонька опинилася на слизькій галявині, де борюкалися великі, гладкі водяні вужі. Посеред галявини було зведено будинок із білих людських кісток, тут же сиділа й сама морська відьма та годувала жабу.
– Знаю, знаю, навіщо ти прийшла! – сказала морська відьма. – Ти хочеш одержати замість свого риб'ячого хвоста дві підпори, щоб ходити, як люди; хочеш, аби молодий принц покохав тебе, а ти отримала б свою безсмертну душу!
І відьма зареготала.
– Ну гаразд, ти прийшла саме вчасно! – вела далі відьма. – Прийшла б ти завтра вранці, було б запізно, і я не змогла б допомогти тобі раніш, як наступного року. Я виготовлю для тебе напій, ти візьмеш його, попливеш із ним на берег іще до сходу сонця, сядеш там і вип'єш усе до краплі; тоді твій хвіст роздвоїться й перетвориться на двійко гарненьких, як скажуть люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, ніби тебе протнуть наскрізь гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, скажуть, що такої чарівної дівчини вони ще не зустрічали! Ти збережеш свою плавну граційну ходу – жодна танцівниця не зрівняється з тобою; але пам'ятай, що кожен крок завдаватиме тобі нестерпного болю, так що зраниш свої ніжки до крові. Чи ти згодна?
– Так! – відповіла русалонька.
– Пам'ятай, – попередила відьма, – якщо ти набудеш людської подоби, тобі вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобі більше ні морського дна, ні батьківського дому, ні сестер! А якщо принц не покохає тебе, уже з першим світанком після його одруження з іншою твоє серце розірветься на частини, і ти станеш піною морською!
– Нехай! – сказала русалонька й зблідла як смерть.
– Ти повинна заплатити мені за допомогу, – сказала відьма. – А я недешево візьму! Ти маєш чудовий голос і ним гадаєш зачарувати принца, але ти мусиш віддати свій голос мені. Я візьму за свій безцінний напій найкраще, що в тебе є: адже я повинна домішати до напою власну кров, щоб він зробився гострим, мов лезо меча.
– Що ж залишиться в мене? – спитала русалонька.
– Твоє гарненьке личко, твоя легка хода і твої очі – досить, щоб підкорити людське серце! Ну годі, не бійся; висунеш язичок, і я відріжу його на плату за чарівний напій!
– Гаразд! – сказала русалонька, і відьма поставила на вогонь казан, аби зварити трунок.
Відьма обтерла казан в'язкою живих вужів, а потім роздряпала собі груди; у казан закапала чорна кров, від якої почали здійматися клуби пари. Відьма додавала в казан нові й нові зілля. Нарешті напій був готовий і мав вигляд найпрозорішої джерельної води!