1q84. книга ІІІ

Мураками Харуки

— Тенґо-кун! Тенґо-кун! Тенґо-кун! — наче виспівуючи, промовила вона. — Яке гарне ім'я! Якось так легко вимовляється.

Напевне, медсестра Адаті чимало випила, але через її вроджену червонощокість з кольору обличчя годі було визначити, скільки. Слова вимовляла чітко, повністю, йшла впевнено. Не скидалася на п'яну. Зрештою, люди по-різному п'яніють.

— А я весь час думав, що в мене дивне ім'я, — сказав Тенґо.

— Зовсім не дивне. Тенґо-кун! Легко на слух запам'ятовується. Надзвичайно чудове!

— До речі, я ще не знаю

твого імені. Всі називали тебе Куу.

— Куу — це пестливе ім'я. А насправді звати мене Кумі Адаті. Досить непоказне ім'я, правда?

— Кумі Адаті, — повторив уголос Тенґо. — Зовсім непогане. Коротке, невигадливе.

— Дякую, — відповіла медсестра. — Коли так кажуть, то мені здається, наче я стала автомашиною «Honda-Civic».

— Я похвалив.

— Знаю. Вона споживає мало бензину на сто кілометрів пробігу, — сказала медсестра й узяла Тенґо за руку. — Можна потримати за руку? Бо так чомусь приємніше й спокійніше йти.

— Звичайно, можна, — відповів Тенґо. Коли Кумі Адаті стиснула його руку, йому згадалася аудиторія в початковій школі й Аомаме. Тільки відчуття різнилося. Однак щось спільне було між цими двома випадками.

— Я начебто впилася, — сказала медсестра.

— Справді?

— Справді.

Тенґо ще раз глянув на її профіль.

— Але ти не здаєшся п'яною.

— Назовні не видно. Така в мене конституція. Однак, гадаю, я досить сп'яніла.

— Бо чимало випила.

— Ага, справді чимало. Давно стільки не пила.

— Іноді й така розвага потрібна, — повторив Тенґо слова, які нещодавно сказала медсестра Тамура.

— Звичайно, — погодилася Кумі Адаті й виразно кивнула. — Іноді й така розвага людині потрібна. Смачно поїсти, випити, голосно поспівати й побалакати про всяку всячину. А з вами, Тенґо-кун, таке трапляється? Тобто ви коли-небудь рішуче провітрюєте свою голову? Мені здається, ніби ви завжди живете стримано, розважливо.

Тенґо задумався над сказаними словами. Чи останнім часом він якось розважався? Не міг згадати. Якщо не міг, то це означало, що, мабуть, не розважався. Може, йому бракувало такого поняття, як «рішуче провітрити голову».

— Начебто не траплялося, — визнав він.

— Люди бувають різними.

— З різними думками й почуттями.

— І по-різному п'яніють, — сказала медсестра й захихотіла. — Але така розвага потрібна й вам, Тенґо-кун.

— Можливо.

Якийсь час вони мовчки, взявшись за руки, йшли нічною дорогою. Тенґо звернув увагу на те, що її мова змінилася. Коли була в білому халаті, то говорила ввічливо, а от тепер, у цивільному одягу, — можливо, під впливом алкоголю — Тенґо не знав, що відповісти. До цієї молодої медсестри відчував природну приязнь. Та й вона, здається, ставилася до нього прихильно. І запрошувала до себе. Він глянув на небо. Однак небо заволокли густі хмари й не було видно Місяців.

— Недавно, коли я з подругою вперше спробувала гашиш, — сказала медсестра, — мені здалося, ніби я літаю в повітрі. Не

дуже високо, сантиметрів п'ять-шість над землею. Піднялася невисоко, але було досить приємно. Те, що треба.

— І якби впала, не боліло б.

— Саме тоді я відчула на душі спокій. Мені здавалося, що я перебуваю під захистом. Наче огорнута коконом повітряної личинки. Я — доота,а навколо мене, як у повітряної личинки, ледь-ледь видніє мадза.

— Доота? — спитав Тенґо на диво твердим і тихим голосом. — Мадза?

Молода медсестра, наспівуючи якусь пісеньку й енергійно розмахуючи його рукою, йшла нічною дорогою. Своїм зростом вони різнилися, але вона, здавалось, цим не переймалася. Іноді мимо проїжджали автомобілі.

— Мадзай доота.Вони згадуються у «Повітряній личинці». Ви не знаєте? — спитала вона.

— Знаю.

— Книжку читали?

Тенґо мовчки кивнув.

— От і добре. Мені ця книжка страшенноподобається. Влітку купила й прочитала тричі. Рідко коли я стільки разів перечитую одну книжку. А коли вперше курила гашиш, то подумала, що перебуваю в коконі повітряної личинки. Ніби чимось оточена, чекаю народження. І за мною стежить мадза.

— Ти бачила мадзу?— спитав Тенґо.

— Ага. Бачила. До певної міри із повітряної личинки було видно те, що назовні. А от іззовні не побачиш того, що всередині повітряної личинки. Мабуть, так усе влаштовано. Однак обличчя мадзия не запам'ятала. Бачила тільки його невиразні обриси. Але розуміла, що ця людина — моя мадза.

— Коротко кажучи, повітряна личинка чимось схожа на материнське лоно?

— Мабуть, можна так сказати. Звісно, я не пам'ятаю того часу, коли була в материнському лоні, а тому не можу точно порівняти обидва випадки, — сказала медсестра й знову хихикнула.

Як часто трапляється на околиці провінційного міста, двоповерховий будинок був дешевої конструкції. Зведений начебто порівняно недавно, але подекуди вже з ознаками занепаду. Зовнішні сходи скрипіли під ногами, двері погано оберталися. Коли дорогою перед ним проїжджала вантажівка, віконні шибки в ньому дрібно деренчали. Стіни, очевидно, були тонкими, і якщо в якійсь квартирі хтось вправлявся у грі на бас-гітарі, то весь будинок перетворювався на резонансну коробку.

Тенґо не дуже цікавився гашишем. Мав здорову голову й жив у світі з двома Місяцями. Тож не потребував ще більше його деформувати. А ще не мав до Кумі Адаті статевого потягу. Він справді ставився до двадцятитрирічної медсестри приязно. Але приязнь і статева жага — цілком різні речі.