1q84. книга ІІІ
Шрифт:
Настінний годинник показував майже одинадцяту годину. Після одинадцятої готель замикався на ніч. Однак Тенґо ніяк не міг піднятися з цього незручного крісла. Не мав достатньої, як того хотів, сили. Може, винною в цьому була форма крісла, а може, він сп'янів більше, ніж йому здавалося. Мимоволі слухаючи крик сови й відчуваючи на шиї колюче волосся медсестри, Тенґо поглядав на імітацію лампи з квітчастим абажуром.
Наспівуючи якусь веселу пісеньку, Кумі Адаті готувала гашиш. Його чорний шматок дрібно, наче сушений тунець, порізала лезом безпечної бритви, затовкла у спеціальну пласку невеличку люльку й зосереджено
Люлька не один раз переходила з одного рота до другого. Увесь цей час вони обоє мовчали. Сусіди за стіною ввімкнули телевізор і звідти долинав сміх учасників гумористичної передачі. Звук був трохи гучнішим, ніж перед тим. Веселий регіт у студії переривала тільки комерційна реклама.
Спільне куріння тривало хвилин п'ять, але нічого особливого не сталося. Навколишній світ не показував жодних змін. Його барви, форма й запахи залишалися незмінними. Сова все ще кричала в лісі, а волосся Кумі Адаті так само поколювало його шию. Двомісне крісло було так само незручним. Стрілки настінного годинника рухалися з однаковою швидкістю, а люди в телевізорі на чийсь жарт і далі заливалися сміхом. Особливим сміхом, який не міг стати щасливим, хоч би скільки вони сміялися.
— Нічого не сталося, — сказав Тенґо. — Можливо, на мене не діє.
Медсестра постукала легенько двічі по його коліну.
— Не турбуйтесь. Потрібен певний час.
Незабаром, як сказала медсестра, щось таки сталося.
У вухах так дзенькнуло, ніби хтось натиснув на таємний вмикач, а потім у голові щось поволі захиталося. Враження було таке, ніби чашка з рисовою кашею перехилилася. «Мозок захитався», — подумав Тенґо. Таке відбувалося з ним уперше. Він відчував, що мозок — це субстанція. Відчував його в'язкість. Глибокий крик сови проникав у вуха, змішувався з рисовою кашею і безслідно танув.
— Сова в мені, — сказав Тенґо. Тепер сова стала невіддільною важливою частиною його свідомості.
— Сова — бог-охоронець лісів, мудра істота, а тому наділяє нас нічним розумом, — сказала медсестра.
Але як і де можна знайти цей розум? Сова була всюди й ніде.
— Не можу придумати запитання, — сказав Тенґо.
Медсестра міцно стискала його руку.
— Не треба запитань. Самому можна зайти в ліс. Бо це дуже просто.
За стіною знову пролунав сміх на гумористичній програмі. Вибухнули оплески. Можливо, асистент телестудії, поки камера не знімала, показав учасникам картку з написом «Сміх» або «Оплески». Заплющивши очі, Тенґо подумав про ліс. «Сам зайду в ліс. У темний ліс, володіння карликів.Але й там є сова. Сова — мудра істота, вона наділить нас нічним розумом».
Та несподівано всі звуки ущухли. Хтось підійшов ззаду й, здавалось, нишком заткнув вуха. Хтось десь закрив одну кришку, а хтось інший десь-інде відкрив іншу. Вхід і вихід помінялися місцями.
Коли Тенґо опам'ятався, то був уже в аудиторії початкової школи.
У навстіж розчинені вікна із шкільного двору влітали дитячі голоси. Раз у раз подував вітер і гойдав білими шторами. Поряд була Аомаме, яка міцно стискала його руку. Така сама, як завжди, картина… Та ні, тепер вона трохи різнилася. Усе перед
На одну мить двері часу відчинилися назовні. Давнє й нове світло змішалися в одне. Давнє й нове повітря злилися в одне. «Те саме світлой те саме повітря», — подумав Тенґо. Завдяки цьому все стало зрозумілим. Майжевсе. І чого цього запаху він не міг досі пригадати? Хоча це так просто. Хоча це такий звичний світ.
— Я хотів зустрітися з тобою, — сказав Тенґо Аомаме. Цей голос був невпевненим, наче здалека. Але, безперечно, його голосом.
— І я хотіла зустрітися з тобою, — сказала дівчина голосом, схожим на голос Кумі Адаті. Межа між реальністю та уявою зникла. Намагаючись її побачити, Тенґо відчув, що чашка з рисовою кашею перехилилась і його мозок захитався.
— Я повинен був раніше тебе розшукувати. Але не міг, — сказав Тенґо.
— І тепер ще не пізно. Ти можеш знайти мене, — сказала дівчина.
— Як зможу знайти?
Відповіді не було. Для неї бракувало слів.
— А все-таки я зможу знайти, — сказав Тенґо.
— Бо я змогла знайти тебе, — сказала дівчина.
— Ти знайшла мене?
— Знайди мене, — відповіла дівчина. — Поки є ще час.
Білі штори, ніби душа, яка не встигла втекти, безшумно й сильно гойднулися. Це було останнє, що побачив Тенґо.
Він прийшов до тями у вузькому ліжку. Лампа була погашена, а в кімнату крізь щілину між шторами приникало слабке світло вуличного ліхтаря. На Тенґо була теніска й довгі шорти, а на Кумі Адаті — лише сорочка із «смайлом». Її м'які груди впиралися в його передпліччя. У голові Тенґо все ще кричала сова. Зараз увесь нічний ліс був у ньому.
Навіть перебуваючи у ліжку з цією молодою медсестрою, він не відчував статевого потягу. Як, здається, й вона. Обхопивши його рукою, вона тільки хихотіла. Тенґо не розумів, що її так смішило. Може, хтось десь показав карточку з написом «Сміх».
«Цікаво, котра зараз година?» — подумав він. Спробував підвести голову й глянути на годинник, але його ніде не було. Медсестра раптом перестала сміятися й обома руками обхопила його за шию.
— Я відродилася! — її теплий подих ударив його у вухо.
— Ти відродилася, — сказав Тенґо.
— Бо один разу померла.
— Ти один раз померла, — повторив він.
— Уночі, коли падав холодний дощ, — сказала вона.
— Чому ти померла?
— Щоб отак, як зараз, відродитися.
— Ти відроджуєшся, — сказав Тенґо.
— Більш-менш, — прошепотіла вона дуже тихо. — У різних формах.
Тенґо задумався над цією фразою. Що, власне, означає «біль-менш відродитися у різній формі»? Його обтяжений мозок наповнювався паростками життя, як первісний океан. Однак це нікуди його не вело.