1q84. книга ІІІ

Мураками Харуки

— І мого батька тут спалили, — сказала Кумі Адаті. — Усі присутні безперестанку курили. Тому здавалося, ніби під стелею висить хмара. Бо, що не кажи, майже всі його товариші були рибалками.

Тенґо уявив собі цю картину. Гурт засмаглих людей, у незвичних чорних костюмах, раз у раз пихкають сигаретами. І сумують за товаришем, померлим від раку легенів. Однак зараз у кімнаті відпочинку тільки вони двоє — Тенґо й Кумі Адаті. Навколо панувала цілковита тиша. Ніщо її не порушувало, хіба що іноді пронизливий пташиний крик. Не

було чути ні музики, ні людських голосів. Сонце посилало на землю своє лагідне проміння, яке, проникаючи крізь вікно в кімнату, утворювало під їхніми ногами мовчазний сонячний кружок. Час спливав повільно, як вода при наближенні до гирла річки.

— Дякую, що ви пішли разом зі мною, — сказав Тенґо після тривалої мовчанки.

Кумі Адаті простягла руку й поклала її на його руку.

— Бо одному важко. Краще, щоб хтось був поруч. От у чому річ.

— Можливо, що так, — погодився Тенґо.

— Смерть людини, за будь-яких обставин, — страшна подія. Бо у світі утворюється ще одна яма. Нам треба ставитися до неї правильно, з повагою. Бо інакше яма не закриється.

Тенґо кивнув.

— Яму не можна залишати відкритою, — сказала Кумі Адаті. — Бо в неї може хтось упасти.

— Але іноді померла людина забирає із собою таємниці, — сказав Тенґо. — І коли яму закривають, таємниці так і залишаються таємницями.

— Я думаю, що так і треба.

— Чому?

— Якщо померла людина їх забрала, то це означає, що їх не можна було залишати.

— Чому не можна було залишати?

Кумі Адаті відпустила руку Тенґо й глянула йому прямо в очі.

— Напевне, в них було щось таке,що точно зрозуміти могла тільки померла людина. Чого вона не зуміла б пояснити словами протягом тривалого часу. Вона мусила тримати їх тільки при собі. Як дорогоцінні особисті речі.

Тенґо мовчки дивився на сонячний кружок під ногами на підлозі з лінолеуму, що тьмяно відсвічував. Перед кружком видніли зношені м'які шкіряні черевики Тенґо й простенькі чорні туфлі-човники Кумі Адаті. Вони були поблизу, але скидалися на картину, побачену вдалині, за кілька кілометрів звідси.

— А у вас, Тенґо-кун, є щось таке, чого ви не можете комусь пояснити, чи ні?

— Можливо, є, — відповів Тенґо.

Медсестра мовчки схрестила свої стрункі ноги в чорних панчохах.

— Ти казала, що раніше помирала, правда? — спитав Тенґо.

— Так, одного разу померла. Самотньої ночі, коли падав холодний дощ.

— І ти пам'ятаєш, як це сталося?

— Ага, пам'ятаю. Бо часто бачу це уві сні. В цілком реалістичному, завжди однаковому. Не сумніваюся, що так було насправді.

— Може, це реінкарнація?

— Реінкарнація?

— Ну, перевтілення. Переселення душі.

Кумі Адаті над цим задумалася.

— Невже? Можливо, що так. А може, ні.

— І тебе після смерті так само спалили?

Вона захитала головою.

— Я цього не

пам'ятаю. Бо це сталося після смерті. Я тільки пригадую, що вмерла. Хтось мене душив за горло. Незнайомий чоловік, якого я ніколи не бачила.

— Його обличчя пам'ятаєш?

— Звичайно. Я ж бачила його не один раз у сні. Якби зустріла на вулиці, відразу впізнала б.

— Якби справді зустріла на вулиці, то що робила б?

Кумі Адаті потерла ніс пучкою пальця. Ніби перевіряла, чи ніс ще на своєму місці.

— Я сама про це не один раз думала. Що робила б, якби справді зустріла на вулиці? Можливо, втекла б. Або, може, крадькома стежила б за ним. Наперед годі сказати.

— Навіщо стежила б?

— Не знаю. Може, той чоловік володіє якоюсь важливою таємницею про мене. Якби пощастило, може, відкрила б її.

— Яку таємницю?

— Наприклад, чого я тут.

— Але ж той чоловік одного разу начебто вбив тебе.

— Можливо. — Медсестра злегка стулила губи. — В цьому є небезпека. Звісно, я це добре розумію. Мабуть, найкраще — це кудись тікати. Однак імовірна таємниця так мене вабить, що не можу дати собі ради. Так само кіт, якщо бачить темний вхід, не може туди не заглянути.

Коли скінчилася кремація, разом з Кумі Адаті Тенґо забрав батькові кістки й поклав у маленьку урну. Тримаючи урну в руках, він не знав, що з нею робити. Залишити де-небудь не годилося. Розгублений Тенґо, все ще з урною, разом з медсестрою їхав на таксі до станції.

— Решту дрібних справ я сама як слід залагоджу, — сказала Кумі Адаті в таксі. Потім, трохи подумавши, додала: — Якщо ви не проти, поставлю урну в склеп.

Почувши ці слова, Тенґо здивувався.

— А ви зможете це зробити?

— Чому ж ні? Зможу, — відповіла медсестра. — Бо трапляються навіть випадки, коли на похорон ніхто з рідні не приїжджає.

— Ти мені дуже допомогла б, якби так зробила, — сказав Тенґо. І трохи відчув докори сумління, але, правду кажучи, полегшено зітхнув, коли передав урну медсестрі. «Я більше не побачу цих кісток, — подумав він тоді. — Залишиться тільки пам'ять. Але й вона колись розвіється, як порох».

— Я тутешня, а тому майже з усім можу дати собі раду. Тож вам, Тенґо-кун, краще негайно повертатися до Токіо. Звісно, мивас любимо, але вам не варто залишатися тут надовго.

«Покинути „Котяче місто“», — подумав він.

— Щиро дякую за все, — сказав Тенґо.

— Тенґо-кун, можна висловити вам одне застереження? Хоча насправді це не застереження.

— Звичайно, можна.

— Можливо, ваш батько пішов на той світ з якоюсь таємницею. І через це ви здаєтеся трохи розгубленим. Я розумію ваш настрій. Але, Тенґо-кун, вам не варто заглядати у темний вхід. Нехай цим займаються коти. Нікуди не доберетеся, навіть якщо будете це робити. Краще думайте про майбутнє.