1q84. книга ІІІ
Шрифт:
Усікава кивнув.
— Зрозуміло. І я раніше потрапляв у таку халепу, — ніби ведучи пустопорожню світську балачку, сказав чоловік. — Людина без життєвого досвіду не зрозуміла б, як мені було тяжко. Страждання не піддається узагальненню. Кожне має свої особливості. Якщо трохи змінити знаменитий вираз Толстого, то можна сказати, що насолоди схожі одна на одну, а от кожне страждання чимось трохи відрізняється від іншого. Та назвати їх приємними не можна. Вам так не здається?
Усікава кивнув. Він усе ще задихався.
А
— То, може, поговоримо чесно й щиро, нічого не приховуючи? Згодні?
Усікава кивнув.
— Якщо повториться неправильна відповідь, то знову я спускатиму вас на морське дно. Цього разу трохи довше й повільніше. До крайньої межі. Ненароком може так статися, що вже не повернетеся назад. Такої неприємності вам, мабуть, не хочеться. Правда, Усікава-сан?
Той хитнув головою.
— Схоже, що в нас є щось спільне, — сказав чоловік. — Як видно, ми — самотні вовки. Або бездомні собаки. Відверто кажучи, покидьки суспільства, що від народження не звикли до організації. Тобто від самого початку не можемо її сприйняти. Все робимо самі. Самі вирішуємо, самі діємо й самі беремо на себе відповідальність. Накази зверху отримуємо, але колег і підлеглих не маємо. Покладаємося тільки на свою голову й руки. Правда?
Усікава кивнув.
— Це — наша сильна й водночас слаба сторона. Наприклад, цього разу ви трохи перестаралися. Не доповіли секті про перебіг подій, а збиралися самі залагодити справу. Хотіли домогтися особистих заслуг якомога привабливішим способом. І втратили пильність, чи не так? — сказав чоловік.
Усікава знову кивнув.
— Була якась причина, щоб так діяти?
— Своїм промахом я причетний до смерті лідера.
— Яким чином?
— Я розслідував біографію Аомаме. Ретельно перевірив її перед тим, як вона зустрілася з лідером. І нічого підозрілого не помітив.
— Однак вона доступилася до лідера зі злим наміром і таки вбила його. А ви не виконали як слід дорученого завдання і мали колись за це відповісти. Зрештою, вас використали й викинули. Але ви забагато знали про секту. Тож щоб вижити, ви мусили піднести цим типам голову Аомаме. Ви це хочете сказати?
Усікава кивнув.
— Жаль, що ви це зробили, — сказав чоловік.
Жаль, що зробив?… І Усікава задумався своєю сплющеною головою над цими словами. А тоді догадався:
— Це ви придумали план убивства лідера?
Чоловік на це не відповів. Але Усікава розумів, що його мовчазна відповідь не є заперечною.
— Що ви збираєтеся зі мною робити? — спитав Усікава.
— Що робити? Правду кажучи, ще не вирішив. Спокійно подумаю. Все залежить від вашої поведінки, — відповів Тамару. — Маю до вас ще кілька запитань.
Усікава кивнув.
— Я хотів би, щоб ви назвали мені телефонний номер членів «Сакіґаке», які мали б підтримувати з вами безпосередній зв'язок.
Усікава трохи завагався, але
— Прізвище?
— Не знаю, — збрехав Усікава. Але Тамару цим особливо не переймався.
— Круті типи?
— Досить круті.
— Але не професіонали?
— Спритні. Накази зверху виконують без жодних вагань. Але не професіонали.
— Що ви дізналися про Аомаме? — спитав Тамару. — Знаєте, де вона переховується?
Усікава хитнув головою.
— Не знаю. Тому невідступно стежу тут за Тенґо Каваною. Якби знав, то давно б туди перебрався.
— Логічно, — сказав Тамару. — До речі, як ви розшукали, що між Аомаме й Тенґо Каваною є якийсь зв'язок?
— Не сидів на місці, а збирав інформацію.
— Яким способом?
— Дослідив усю біографію Аомаме. Від самого дитинства. Вона відвідувала початкову муніципальну школу в Ітікаві. І Тенґо Кавана родом з Ітікави. А тому я побував у цій школі й, як сподівався, виявив, що два роки вони вчилися в одному класі.
Тамару тихо пирхнув, мов кіт.
— Цікаво. Ви провели справді незвичайне розслідування. Напевне, витратили на нього багато часу й зусиль. Я захоплююсь вами, Усікава-сан.
Усікава мовчав. Поки що запитань до нього не було.
— Мене все-таки цікавить, — сказав Тамару, — чи зараз, крім вас, ще хтось знає про зв'язок між Аомаме й Тенґо Каваною.
— Ви знаєте.
— Я маю на увазі, чи знає хтось з вашого оточення.
Усікава кивнув.
— Серед тих, з ким я маю справу, знаю про це тільки я.
— Не брешете?
— Ні, не брешу.
— До речі, ви знаєте, що Аомаме вагітна?
— Вагітна? — перепитав Усікава. В його голосі вчувалося здивування. — Від кого?
Тамару не відповів.
— Справді не знали?
— Не знав. Правду кажу.
Якийсь час Тамару мовчки розгадував, чи реакція Усікави справжня чи ні. А тоді сказав:
— Зрозуміло. Начебто правда, що ви не знали. Повірю. До речі, ви довгий час нишпорили навколо «Садиби плакучих верб» в Адзабу. Це не помилка?
Усікава кивнув.
— Навіщо?
— Господиня цієї садиби відвідувала елітний спортивний клуб, в якому інструктором працювала Аомаме. Схоже, начебто обидві жінки встановили дружні особисті стосунки. Поряд із садибою господиня влаштувала притулок для жінок, що стали жертвами домашнього насильства. Під дуже суворою охороною. На мій погляд, занадто суворою. Тож я, природно, припустив, що, може, в ньому переховується й Аомаме.
— І що далі?
— Однак після певних роздумів я в цьому засумнівався. Власниця садиби — багата й впливова людина. І якби вона навіть і переховувала Аомаме, то не біля себе. А якомога далі. Тому я перестав крутитися навколо садиби в Адзабу, а перемкнувся на Тенґо Кавану.