1Q84. Книга І
Шрифт:
— А якщо пристає до меншості, то мусить.
— Це правда, — сумним голосом сказала подруга. — Але за таких обставин вона принаймні може користуватися власною головою.
— Користуватися власною головою, щоб думати над складними питаннями.
— У тому-то й проблема.
— Краще не думати надто серйозно, — сказав Тенґо. — Врешті-решт чогось страшного не станеться. Бо, напевне, і в класі знайдеться кілька дітей, які вміють нормально користуватися своєю головою.
— Воно-то так… — погодилася подруга. Потім над чимось
— Дякую. Мені трохи полегшало, коли з тобою поговорила, — сказала вона потім. Видно, до чогось додумалася.
— І мені трохи легше стало, — сказав Тенґо.
— Чому?
— Бо зміг поговорити з тобою.
— Ну, то до зустрічі наступної п'ятниці! — сказала подруга.
Після телефонної розмови Тенґо подався до найближчого супермаркету й накупив продуктів. З паперовими пакетами повернувся додому, обгорнув овочі й рибу окремо прозорою плівкою й поклав у холодильник. Коли після того, слухаючи по радіо музичну програму, готував собі їжу, задзвенів телефон. Йому здалося досить дивним, що упродовж одного дня йому дзвонять четвертий раз. Цього разу телефонувала Фукаері.
— Нагадую про найближчу неділю, — без передмови сказала вона.
Було чути, як на тому кінці телефонної лінії безперервно лунають автомобільні сигнали. Напевне, водії на щось сердилися. Очевидно, дівчина дзвонила з телефону-автомата поряд з великою вулицею.
— Наступної неділі, тобто післязавтра, я зустрінуся з тобою, а потім ще з кимось, — уточнив її слова Тенґо.
— О дев'ятій ранку, станція Сіндзюку, передній край платформи для електрички, що прямує до Татікави, — сказала вона, назвавши три конкретні речі.
— Інакше кажучи, зустрінемося біля першого вагона електрички, що йде з Токіо по лінії Тюосен?
— Так.
— Квитки купити до котрої станції?
— До будь-якої.
— Куплю до будь-якої й доплачу різницю після прибуття, — запропонував на додачу Тенґо. Так само, як переробляв «Повітряну личинку». — То ми їдемо досить далеко?
— Що ви зараз робили, — сказала Фукаері, пропустивши повз вуха його запитання.
— Готував вечерю.
— Що?
— Я сам-один, а тому нічого особливого не готував. Підсмажив морську щуку, висушену на сонці, натер редьки. Зварив суп, приправлений місо, [16] з цибулею та філіппінськими черепашками і з'їв разом з тофу. Замаринував огірки з морською капустою. Засолив рис з пекінською капустою. От і все.
— Смачно.
— Невже? Я не сказав би, що дуже. Я завжди їм тільки подібні страви, — сказав Тенґо.
Фукаері мовчала, видно, їй зовсім не важко довго мовчати. Тенґо не такий.
16
Mісо —
— Сьогодні я почав переробляти твою «Повітряну личинку», — сказав він. — Бо часу обмаль, і не встигнув би закінчити роботу, якби не почав, хоча остаточного дозволу від тебе й не дістав.
— Комацу-сан велів?
— Так, Комацу-сан наказав розпочати.
— У вас з Комацу-саном добрі стосунки.
— Так. Начебто добрі.
«Ніде на світі, мабуть, нема людини, яка подружилася б з Комацу», — подумав Тенґо, але не сказав, бо вийшла б довга розмова.
— Робота просувається успішно.
— Поки що загалом успішно.
— От і добре, — сказала Фукаері. Мабуть, вона сказала це не просто для годиться. Здавалось, ніби по-своєму радіє з того, що переписування йде у швидкому темпі. Але обмеженість її емоційної реакції цього здогаду не підкріплювала.
— Добре, якщо вона тобі сподобається, — сказав Тенґо.
— Не турбуйтесь, — відразу відповіла Фукаері.
— Чому ти так уважаєш? — спитав Тенґо.
Дівчина на це не відповіла. Тільки мовчала у слухавку. Навмисне. Напевне, спонукала його про щось подумати. Та хоч як Тенґо напружував мозок, ніяк не міг збагнути, чому вона має таку тверду впевненість.
Щоб перервати мовчанку, Тенґо мовив:
— Послухай, я хочу запитати тебе одну річ. Ти справді жила в якійсь комуні й доглядала козу? Твій опис тамтешніх обставин справді вражає. Тому я хотів би дізнатися, чи таке відбувалося в дійсності.
Фукаері злегка кашлянула.
— Про козу я не розповідатиму.
— Гаразд, — сказав Тенґо. — Коли не хочеш, не розповідай. Я просто так спитав. Не переживай. Для письменника твір — це все. Нема потреби вдаватися в зайві пояснення. Отже, зустрінемося в неділю. А під час зустрічі з тим чоловіком треба на щось звернути увагу?
— Не знаю.
— Іншими словами… пристойно одягтися чи приготувати подарунок. Бо я не маю жодного уявлення, що він за людина.
Дівчина знову примовкла. Однак цього разу не навмисне. Вона просто не розуміла мети цього запитання та його суті. Воно не знаходило собі місця в її голові. Здавалось, ніби виходило за межі її розуміння й засмоктувалося навічно порожнечею. Як самотня дослідницька ракета, що пролітала мимо Плутона.
— Гаразд, це не має значення, — змирившись, сказав Тенґо. Виходить, помилився, коли ставив їй таке запитання… — Значить, у неділю о дев'ятій, — додав він.
Помовчавши кілька секунд, Фукаері різко урвала розмову. Не сказала ні «до побачення», ні «ну, до неділі». А може, згідливо кивнула й поклала слухавку. На жаль, у більшості випадків жестикуляція та міміка через телефон не виявляються такими ефективними, як звичайно.
Тенґо поклав слухавку, двічі глибоко вдихнув, перемкнув свою голову на реальніші речі й далі готував свою скромну вечерю.