1Q84. Книга І
Шрифт:
— Ти не голодна? — запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. — Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?
— Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.
— Що я оце написав?
— Так.
Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.
— Зазвичай я не показую людям рукопису, поки не допишу до кінця й не відредагую. Бо це погана прикмета.
— Погана прикмета.
— Я сам так вирішив.
Якийсь час Фукаері дивилася на Тенґо. Потім заправила комір піжами.
— Ну то почитайте мені якусь книжку.
— Почитати книжку, щоб ти заснула?
—
— Тобі Ебісуно-сан часто читав книжки, правда?
— Бо сенсей завжди не спав до світанку.
— Сенсей читав тобі й «Хейке-моноґатарі»?
Дівчина хитнула головою.
— Слухала касету.
— І тому запам'ятала? Напевне, касет було багато?
Обома руками дівчина показала розміри стопки касет.
— Дуже багато.
— А який розділ ти прочитала напам'ять на прес-конференції?
— «Втеча Йосіцуне із столиці».
— Про те, як після розгрому дому Тайра, Йосіцуне, переслідуваний Йорітомо, покинув Кіото? Коли почалася міжусобиця в клані Мінамото, який здобув перемогу?
— Так.
— А ще який розділ можеш прочитати напам'ять?
— Назвіть, який хочете послухати.
Тенґо спробував згадати, які епізоди містяться у «Хейке-моноґатарі». В такому довгому творі їх безліч. І Тенґо вибрав «Битву в затоці Данноура».
Упродовж двадцяти секунд Фукаері мовчки зосереджувалася. А потім почала:
«Вже воїни Мінамото стрибнули на кораблі Тайра. Вже стерничі й веслярі, забиті, постріляні з луків, лежали на дні суден, якими не було кому керувати. Князь Томоморі в човнику перебрався на корабель, де перебував імператор Антоку.
— Настав час нашої загибелі, — сказав він, — приберіть усе, що може образити людський зір! — Із цими словами, бігаючи по судну від носа до корми, сам прибирав, змітав, скидав у море непотріб.
— Як іде битва? — навперебій запитували його придворні дами.
— Зараз самі побачите незрівнянних воїнів Сходу, — голосно розсміявшись, відповів Томоморі.
— Як ви можете в такий скрутний час насміхатися з нас?! — стогнучи й голосячи, вигукнули придворні дами.
Ніідоно вже давно в душі вирішила. Переодягнувшись у темний жалобний одяг і високо підібравши край хакама [38] із суканого шовку, затиснула під пахвою скриньку із священним нефритом, застромила за пояс священний спис, взяла на руки малолітнього імператора Антоку й сказала:
— Я всього-на-всього жінка, але ворогові в руки не дамся! І не покину імператора! Спішіть за мною, всі, хто зважився!
Імператорові Антоку сповнилося вісім років, а здавався він набагато старшим. Його чудове чорне волосся сягало майже до пояса. Він був таким гарним, що ніби осявав усе навколо своєю красою.
— Куди ви мене ведете? — запитав юний імператор, і Ніідоно крізь сльози відповіла:
— Хіба ви ще не знаєте? У попередньому житті ви дотримувалися Десятьох заповідей Будди і в нагороду за це народилися в новому житті імператором, володарем десяти тисяч колісниць! Однак тепер зла карма зруйнувала ваше щастя. Спочатку зверніть свої очі на схід і попрощайтесь з храмом Ісе-дзінгу, а потім, обернувшись на захід, прочитайте у своєму серці молитву Будді, щоб прийняв вас у Західній Чистій землі. Країна наша — маленька, як купка розсипаного проса, земля смутку! А я відведу вас у блаженну Чисту, райську землю, — казала вона крізь сльози.
Імператор, у переливчасто-зелених шатах, з розділеним на два ряди і зав'язаним на вухах волоссям, склав докупи маленькі долоні, вклонився спочатку сходу, попрощався з храмом Ice, потім, обернувшись до заходу, прочитав молитву Будді, й тоді Ніідоно, намагаючись його заспокоїти, сказала:
— Там, на дні, під хвилями, знайдемо другу столицю! — і разом з імператором пірнула в морську безодню».
38
Хакама — шаровари.
Слухаючи її оповідь із заплющеними очима, Тенґо уявив собі, ніби перед ним біва-хосі. [39]
39
Біва-хосі — сліпий мандрівний монах, який під звуки струнного інструмента переказував епізоди вищезгаданого епосу.
Вслід за нею кинулись у воду й інші придворні дами, боячись потрапити в руки воїнів зі Сходу. Приховуючи свої гнітючі думки, Томоморі напівжартома спонукав придворних дам до самогубства. Мовляв, інакше вони зазнають, що таке живе пекло. Тож ліпше самим укоротити собі життя.
— Розповідати далі, — спитала Фукаері.
— Ні. Досить і цього. Дякую, — відповів приголомшений Тенґо. Він добре розумів, чому журналісти на прес-конференції проковтнули язика. — Але ж як ти зуміла запам'ятати такий довгий текст?
— Повторно слухала касету.
— Звичайна людина не запам'ятає цього, навіть якщо слухатиме багато разів, — сказав Тенґо.
І тоді він раптом подумав: свою пам'ять Фукаері розвинула до такої великої міри тому, що не могла читати, а слухала. Так само вмить поглинають силу-силенну зорової інформації діти, що мають «savant syndrome».
— Почитайте книжку, — сказала Фукаері.
— Яку ти хочеш?
— Маєте книжку, про яку недавно розповідав сенсей, — спитала вона. — Книжку, в якій фігурує Старший Брат.
— «1984»? Ні, не маю.
— А про що вона.
Тенґо згадав її сюжет.
— Я читав її дуже давно у шкільній бібліотеці, а тому подробиць не пам'ятаю. В усякому разі, книжка вийшла у світ 1949 року й стосується далекого в той час майбутнього 1984 року.
— Стосується цього року.
— Так. Саме цього, 1984 року. Майбутнє стало реальністю, яка сама негайно перетворюється у минуле. У цьому романі Джордж Орвелл змалював похмуре суспільство, у якому майбутнє підпорядковане тоталітаризмові. Людьми суворо управляє диктатор на ім'я Старший Брат.Інформація там обмежена, історію безперестанку переписують. Головний персонаж працює в установі, в одному з відділів якої змінюють мову. Створюють нову й відкидають стару історію. Відповідно до цього виробляються нові слова, а наявним надається інший зміст. Історія так часто переписується, що ніхто не знає, де правда, де ворог, а де союзник. Ось такий роман.
— Переписується історія.
— Забрати правильну історію — це все одно, що позбавляти людину частини своєї індивідуальності. Це — злочин.
Фукаері задумалася над почутим.
— Наша пам'ять складається з двох частин — індивідуальної та колективної, — пояснював Тенґо, — які тісно між собою переплітаються. Історія — це колективна пам'ять. Коли її забирають або переписують, ми стаємо нездатними зберегти свою первісну індивідуальність.
— Але ж і ви переписуєте.
Засміявшись, Тенґо ковтнув вина.
— Я доклав рук до твого оповідання лише для зручності. Це зовсім не те, що переписувати історію.
— Однак книжки про цього Старшого Братави не маєте, — спитала Фукаері.
— На жаль. Тому не можу тобі почитати.
— А якусь іншу.
Тенґо підійшов до книжкової полиці й оглянув корінці книжок. Досі він прочитав їх багато, але зберіг мало. Не любив зайвих речей у квартирі. А тому прочитані книжки (за рідкісними випадками) відносив до букініста. Купував лише ті, які збирався негайно читати, а найголовніші з них читав уважно і вбивав собі в голову. Інші потрібні книжки позичав для читання в найближчій бібліотеці.