20 000 льє під водою
Шрифт:
Сіті витягнено на борт. Вони скидалися на нормандський невід, широчезний мішок, що за допомогою плавучої реї і ланцюга, просиленого в нижні очка, залишається відкритим у воді. Цей мішок, прикріплений залізним тросом до корми, скребе по морському дну й загрібає все, що трапляється на його шляху. Цього разу невід зачерпнув цікаві взірці морської фауни: лягву-рибу, прозвану за свої куменді рухи штукарем, чорних вусатих комерсонів, рогоносів, попасованих червоними смугами, отруйних чотиризубок-губанів, оливкових міног, сріблястих макрорінків, електричних ниткохвосток, зеленавих тріскових риб, чимало різновидів бичків, нарешті, кілька більших риб — головатку
Сіті принесли щонайменше тисячу фунтів риби. Добрий вилов, хай і не розкішний. Наш невід, закинутий на кілька годин, захоплює в нитяну в'язницю всіх водяних мешканців, що попадаються йому на шляху. Отже, харчів нам не бракуватиме: швидкість «Наутілуса» та принадна сила його прожекторів повсякчас збагачуватиме наші припаси.
Щедрі дари моря зразу спущено до камбуза, частина піде на обід, решта — на консервування.
Риболовлю скінчено, запаси повітря поновлено — то «Наутілус», певне, невдовзі зануриться. Я був повернув до своєї каюти, аж раптом капітан Немо обернувся до мене й мовив:
— Гляньте, пане професоре, хіба океан не живий? Хіба він, як і все живе, не гнівається й не лагіднішає? Звечора він заснув, як і ми, а зараз прокидається.
Ні тобі добридень, ні на добраніч! Так ніби ця дивна людина продовжує зі мною давно почату розмову.
— Подивіться, — правив далі капітан Немо, — океан пробуджується від пестощів сонця! Він увіходить у своє щоденне життя. Цікаво стежити, як б'ється його пульс! Він має серце, має артерії, і я згоден із ученим Морі, що виявив у океановім організмі рух — достеменно такий, як кровообіг живих створінь.
Капітан Немо не сподівався, певне, на мою відповідь, а я вважав зайвим підтакувати йому «атож», «безперечно», «ви маєте рацію». Він скорше говорив сам до себе, надовго вмовкаючи по кожній фразі. То були роздуми вголос.
— Авжеж, — казав він, — в океані відбувається безугавний кругообіг води, зумовлений різницею температури в різних його частинах, наявністю солей та мікроорганізмів. Справді-бо, різниця температур спричиняється до різної щільності води, а від цього утворюються течії і протитечії. Випаровування, незначне в полярних теренах і посилене в екваторіальних, призводить до невпинного обміну між тропічними й полярними водами. До того ж я був вельми здивований, помітивши, що вода повсякчас рухається від дна до поверхні й навпаки, і цей прямовисний плин — справжнє дихання океану. На полюсі ви побачите наслідки цього дивного явища і збагнете — саме завдяки завбачливості природи вода замерзає лише на поверхні.
Коли капітан Немо промовив останню фразу, я подумав: «Полюс! Невже цей сміливець зважиться плисти аж туди?»
Замовкнувши, капітан дивився на водну стихію, що її так ретельно, так невтомно вивчав. Перегодом він озвався:
— Море, пане професоре, має в собі дуже багато солі; якби зібрати всю сіль, розчинену в Світовому океані, об'єм її складав би чотири мільйони кубічних льє; а якби цією сіллю всипати земну кулю — покров сягав би десяти метрів завгрубшки. Не думайте, що сіль у морській воді — тільки примха природи! Ні! Сіль зменшує випаровування води, застерігає від вивітрювання водяних шарів і тим самим береже помірні зони від навальних злив. То величезна роль — урівноважувати дію природних сил на нашій планеті!
Капітан Немо замовк, навіть підвівся, пройшовся палубою й знов повернувся
— Що ж до інфузорій, — сказав він, — цих мікроскопічних створінь, які мільйонами живуть у кожній краплині води, яких іде вісімсот тисяч на один міліграм, — їхня роль не менш значлива. Вони поглинають морські солі, вбирають в себе розчинені у воді речовини, вони утворюють корали та мадрепори й будують цілі вапнякові острови. Краплина ж води, очищена від мінеральних домішок, легшає, підіймається на поверхню, там знову поглинає солі, що залишилися від випаруваної води, і тим коштом важчає; знову осівши, дає харч мікроорганізмам. Словом — безнастанний плин згори вниз і знизу вгору, вічний рух, вічне життя! Життя, бурхливіше проти земного, багатше, довічніше, життя, що буяє геть у всьому океані, середовищі, як то кажуть, смертельному для людини, та життєдайному для міріадів живих створінь — і для мене!
Запалений цією мовою, капітан Немо геть змінився і справив на мене надзвичайне враження.
— Тут, — додав він, — тільки тут справжнє життя! І я вірю — можна побудувати підводні міста, підводні будинки, котрі, як «Наутілус», щоранку випливали б «подихати» на поверхню океану, міста вільні, міста незалежні. І хто знає, коли якийсь деспот…
Капітан Немо урвав себе гнівним жестом. Потім, звернувшись просто до мене, ніби силкуючись звільнитися від болісних думок, запитав:
— Пане Аронаксе, чи знаєте ви, яка глибина океану?
— Я знаю, капітане, тільки ту глибину, що нам дали вимірювання.
— Чи можете її сказати? Принагідно я міг би перевірити.
— Ось вона, наскільки пам'ятаю, — відповів я. — Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі — двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають — якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.
— Прекрасно, пане професоре, — промовив капітан Немо. — Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати — вона має всього чотири тисячі метрів.
Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.
Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.
Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався — трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.
Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.
«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста — ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля — температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.