20 000 льє під водою
Шрифт:
Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури — своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія — вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.
Я
Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.
— Отже, щоб вигнати отакенні мури, — сказав він, — треба було…
— Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю 40. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні — це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.
Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними — всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови — величні витвори мікроскопічних істот.
Надвечір острів Клермон-Тоннер розтанув удалині і «Наутілус» круто змінив курс. Проминувши тропік Козерога на 135° довготи, він поплив на вест-норд-вест і перетяв усю тропічну зону. Хоча сонце палило немилосердно, ми не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти — сорока метрів температура води не підіймалася над десять — дванадцять ступнів.
П'ятнадцятого грудня ми пройшли західніше гарного архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті — перлини Тихого океану. Рано-вранці за кілька миль під вітром я вгледів високі верхів'я цього острова. В його водах ми впіймали багато пречудових риб — макрелей, альбікорів і кілька різновидів морських гадюк — мурен.
«Наутілус» проплив вісім тисяч сто миль. А коли ми проминали архіпелаг Тонга-Табу, де загинули команди «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк-оф-Портланд», та архіпелаг Мореплавців, де вбито Лаперузового друга, капітана Лангля, лаг «Наутілуса» показував дев'ять тисяч сімсот двадцять миль. Потому ми обійшли архіпелаг Фіджі, де тубільці знищили матросів із судна «Юніон» та капітана Бюро — командира корабля «Люб'язна Жозефіна».
Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон.
«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.
В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки 41, ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.
Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.
Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці — єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин — щоденну норму людини.
Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору — він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.
Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.
Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:
— Ванікоро.
Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.
— «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? — спитав я.
— Так, пане професоре, — відповів капітан.
— І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?
— Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.
— А коли ми дістанемось до Ванікоро?
— Ми вже дісталися, пане професоре.
Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.
На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро — його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4' південної широти і 164°32' східної довготи. Острів буяв зеленню — від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.
«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?
Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.
— Те, що знають усі, капітане, — відповів я.
— А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? — ледь насмішкувато мовив капітан.