20 000 льє під водою
Шрифт:
Матроси «Наутілуса» витягали з намулу бочки, скрині; з них сипалися зливки золота, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти.
Повсякчас у мене над головою щось потріскувало. Той тріск вряди-годи дужчав. Невдовзі я догадався, що воно таке. Над океаном періщив дощ. Я мимоволі злякався, що змокну. В воді змокнути від дощу! До речі, в скафандрі не відчуваєш, що довкола вода; тільки й помітно — зокола тиск щільніший від
Ми йшли вже півгодини, і дно ставало кам'янисте. Медузи, мікроскопічні рачки, морське пір'я випромінювали кволе світло. Ми проминали купи каміння, вкритого мільйонами зоофітів, порослого баговинням. Ноги ковзали по слизькому килиму з морських водоростей, і якби в мене не було палиці, я б раз у раз падав. Озираючись, я бачив світло «Наутілусового» прожектора, та щодалі воно тьмянішало.
Купи каміння на океанському дні зберігали сліди незбагненної впорядкованості. Впадали до ока якісь величезні борозни, що зникали в темній далині. І ще було тут щось дивне, незбагненне. Мені здавалося, ніби під свинцевими підошвами чобіт сухо тріщать кістки. Що ж це за рівнина, якою ми йдемо? Я хотів запитатися капітана, але не тямив мови знаків, до котрої він із своїми товаришами вдавався за підводних прогулянок.
Тим часом підводне світло, яке правило нам за провідника, дедалі яснішало й ширше охоплювало обрій. Цей вогонь під водою до краю збуджував мою цікавість.
Що воно за світло? Може, якесь електричне випромінювання? Чи, може, якийсь феномен, ще не відомий нашим ученим? А може, — і таке спало мені на думку, — це підводне вогнище підтримує людська рука? Чи не вона роздмухує пожежу? Ану ж я зустріну тут, в океанськім лоні, капітанових друзів, його однодумців, що живуть таким самим дивним життям, як і він? Що, коли побачу цілу колонію вигнанців, котрі, стомившися від земних кривд, шукали і знайшли незалежність в морській відхлані? Може, капітан Немо надумав оце відвідати їх?
Безглузді, неподобні думки роїлися мені в голові, і в стані нервового напруження, споглядаючи довгу низку дивовижних картин, я б анітрохи не здивувався, коли б зустрів тут одне з тих підводних міст, про які марив капітан Немо!
Шлях наш освітлювався ясніш і ясніш. Білаве сяйво лилося з-за гори, що височіла на вісімсот футів над рівнем океанового дна. Та це були віддзеркалені промені, які затримувалися в водяних шарах. А саме вогнище, джерело цього загадкового сяйва, ховалося за горою.
Капітан Немо впевнено простував лабіринтом кам'яних брил, нагромаджених на морському дні. Мабуть, він добре знав цей похмурий шлях. Йому частенько доводилось тут бувати, і він не боявся заблудитися. Я йшов за капітаном довірливо й спокійно. Він був для мене якимось генієм морів. Я любувався на його високу статуру, що малювалась чорним обрисом проти ясного обрію.
Десь о годині запівніч ми підійшли до обніжжя гори. Зійти на неї можна було тільки крутими стежками крізь хащі.
Атож! Тут був мертвий ліс, безлисті, висохлі дерева, скам'янілі під дією солоної води. Де-не-де височіли верхів'я велетенських сосон. Це обернулися на кам'яне вугілля кістяки дерев, що своїм корінням і досі трималися розмитого ґрунту; змертвіле віття, ніби вирізьблене з чорного паперу, виразно темніло на тлі вод. Стежини були вкриті водоростями, фукусами, між якими кублився цілий світ ракоподібних тварин. Я дряпався на скелі, переступав повалені стовбури, розриваючи живопліт із морських ліан, полохав риб, що, ніби птахи, перелітали з гілки на гілку. Захопившись, я навіть не відчував утоми. Я прямував за моїм невтомним провідником.
Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися
Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не наморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б одступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісне на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам'яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.
Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!
Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувалися насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!
По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам'янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.
Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?
Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір'я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.
Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?
Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши: «Вперед! Вперед! За мною!»
Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.
Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот — восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п'ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу, з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.