20 000 років під кригою

Йокаи Мор

На кораблі ми мали жорна, якими легко можна було змолоти зерно. Отже, харчів у нас вистачить для цілого покоління. Птаство, що оселилося на нашому кораблі, забезпечить нас поживою. Парусинові чохли — повні свіжих яєць, а самі птахи такі сумирні, що зовсім не важко зловити якого завгодно.

Я трохи посварився із моїм старим.

Суперечка між нами виникла в питанні принесення жертви.

Він, як правовірний, твердив, що жертву обов'язково треба приносити хлібним зерном, а я тримався думки, що жертву треба приносити живими істотами, ну, скажімо, птахами. Старий це вважав відступництвом.

Та правда була на моєму боці. Бо за птахом не треба було лазити далеко — на щоглі можна вибрати

і найтучнішу дику гуску, а каюти матросів були набиті пінгвінами. Як бачите, було з чого жертвувати, тоді як хлібне зерно необхідно було витрачати ощадливо, бо з неба воно не впаде, а ця північна земля хліба не вродить.

Та старий не відступався, і я, щоб не хвилювати Нагаму, пішов на поступки, замисливши щось таке, що назавжди відбило в старого охоту приносити жертви зерном. Ламек для першого жертвування брав зерно тієї єгипетської рослини, зернята якої дуже схожі на зернята маку. Але вони водночас схожі на зерна стрільного пороху.

Як я вже казав, жертва приймається лише тоді, коли дим від неї підійметься прямо в небо.

Зрозуміло, що в цьому вогкому, похмурому повітрі Ламекова жертва не могла бути прийнятою. Дим від зернят «маку», як тільки піднявся над вогнем, відразу ж розстелився по палубі. Старий впав у відчай.

— Чекай, батьку! — мовив я. — Тепер спробуємо моїм маком.

І я кинув на вогонь жменьку пороху. Дим після вибуху потягся прямо вгору.

Тільки після цього остаточно здобув я прихильність старого. Старий визнав, що я — правовірний, жертву якого небо приймає радо.

Від цього часу Ламек щодня приносив у жертву той «мак», дим якого летить прямо в небо. Я не знаю, чи не краще було б, коли б у цілому світі, де тільки є і виробляється порох, вживали його тільки для такої мети, як Ламек?

Після того як ми влаштувалися на кораблі, я мусив зорієнтуватися. Що ж, власне, сталося з цією землею?

Для обсерваторії я вибрав вершину в південно-західній частині гори Ціхі, куди перевіз знайдені на кораблі прилади — діоптру, підзорну трубу, секстанти, астролябію — і розклав їх просто неба.

Перший погляд з висоти переконав мене, що наша суша є дійсно великий плавучий острів, що вона відірвана від великого континенту й за формою схожа на острів Ісландію.

В північній її частині височить діючий вулкан, а сам острів гостро, немов шпора, врізається в льодове море. Заграви на заході й сході, що освітлюють зигзагоподібні обриси острова, певно, походять від великої маси нафти, яка ще довго горітиме на поверхні моря.

Та чому увесь острів не оточений горючою нафтою?

Причина полягає, видно, в тому, що південна відкрита частина острова найширша; з цього боку південні вітри й морська течія штовхають острів на північ.

З обох боків острова здіймається пара, що укриває острів склепінням густих хмар, освітлених горючою нафтою та палаючим вулканом. Це сяйво подібне до заходу сонця перед бурею, і при світлі його чітко окреслюються з обох боків плавучі льодові гори, між якими проходить наш корабель, прямуючи весь час на північ. І я везу з собою маленький континент з особливими кліматичними й геологічними умовами.

Замість сонячного світла над нами червоніє небесне шатро. Хмари, що безупинно здіймаються, не допускають сюди холоду Північного полюса, а тліючий під шаром землі кам'яновугільний пласт створює тут тропічне тепло. Це тепло, однак, не може проходити вглиб крізь піскові та глиняні шари, що лежать під кам'яним вугіллям, тому й не може розтопити крижаного грунту острова. Тепло поширюється тільки вгору, і тому на поверхні вже немає льоду. Долини залиті величезними озерами. Скоро розпечена земля осушить ці озера, в баговиннях і мочарах обов'язково з'явиться й розвинеться нове тваринне й рослинне

життя. Адже земля не мертва — вона повна зародків рослинного й тваринного світу. Від вологи й тепла все знову оживе й розквітне. Наш острівець — наче та велетенська оранжерея. Тут немає пір року, немає вітру, бо земля, що колишеться на воді, пливе разом з вітром, і чим ближче ми просуватимемось до Північного полюса з його більш-менш однаковим тиском повітря, тим буде тихше. При такій волозі й температурі новонароджена рослинність застелить спершу самі мочари, потім їх береги, з днищ озер повилазять дивні рослини. Замість бур'янів береги ровів укриються ананасом, а на схилах гір ростимуть пальми. Коли з'явиться рослинність, відродиться й тваринний світ. А що це за тварини будуть? Подібні до загиблих? Або, може, розвинуться нові породи, не схожі ні на колишні, ні на сучасні? А може, з'явиться й людина? Яка? З прадавніх загиблих родів? Ацтек, казковий велетень чи якась химера? А може, цілком нова людина? Може, то будуть карлики з дитячих казок?

Виникнення нового світу

Що творча діяльність землі не пошириться на весь острів, я міг передбачати собі заздалегідь. Вона пошириться тільки в тій частині, яка лежить поблизу нашого вулкана, або й безпосередньо над горючим шаром вугілля.

До цих місць я ще й тепер не міг наблизитись. Низини були недоступними. З гір уже зник і лід, і сніг, а в долинах лежав такий намул, що через нього ні пройти, ні проїхати.

В грязюці, певно, були залишки загиблої ще в прадавні часи рослинності, яка досі лежала під кригою.

Спробував я йти на ходулях з двох дощок, прив'язаних до ніг, та то була не хода, а мука. Треба чекати кращих часів.

А поки що в мене було інше, більш приємне заняття.

Я вчив Нагаму своєї мови, а з старим вивчав їхню. Коли ми могли вже зрозуміти один одного, я розповів їм, що існує невідомий для них світ, розповів, що там робиться. Запевняв я їх, що колись і нам пощастить жити в тому світі. Старий був мудрою людиною, бо не тільки уважно слухав мою розповідь, а навіть пообіцяв мені, що коли повернемося в Угорщину, прочитає в Угорській Академії наук лекції з історії правіку. Коли старий трохи відсвіжився амбровим спиртом, до нього повернулася надзвичайна пам'ять. Розповів він, що ця земля тут називалася «Над» і назвав усі рослини, які вкривали в ті прадавні часи гори й долини цього краю.

На полях росла «шітта» — яра пшениця та «буссемет» — двозерна пшениця. Росла також двох видів цибуля — «ацалія» та «шассір», квасоля «фол». На рослині «гефен», що оповивала гілля дерев, родили солодкі грона, сік яких п'янив голову, а на чорноземі озерного дна тяглося огудиння гарбузів; смокву й мигдаль родили дерева «шікмім» і «шакед». Запашними квітами красувались рослини «кімош» та «шабацелет» — по-нашому, нарцис і лілея. З стебла «дохана» вичавлювали солодкий мед (можливо, це була цукрова тростина). На схилах росли вічнозелені кипариси.

Старий Ламек не пам'ятав окремих долин, та все ж пригадав і показав мені стежку через гірські хребти, якою можна було дістатися до підніжжя вулкана.

Вирішив я по тій стежці наблизитися до кратера вулкана. Попрощався з своїми близькими, зібрав у клунок необхідне знаряддя й харчі, взяв з собою Бебі й вирушив шляхом, що показав старий.

Дорога була хоч і важка, та все ж цілком прохідна. Вона вела через скелі та прірви, і я щогодини відпочивав.