24:33:42

Денисенко Лариса

Вiн зателефонував за годину. Я боялася тиснути на кнопку з зеленою слухавкою на мобiлцi. Але натиснула. "Ало?" "Слухай, це ж моя улюблена акторка, Жульєт. А тобi говорили, що ти на неї надзвичайно схожа?" - "Ну, якщо i схожа, то тiльки на Жульєт Бiнош - гриль". Я натякала на те, що була смаглява, на вiдмiну вiд нiжно-рожевої Жульєт. Менi було так легко в цю мить! Тiло вiдчуває, вiдразу вiдчуває, що зараз має пролунати щось дивовижне. "А тобi говорили, що я в тебе закоханий?" - "Нi, - зiзналася я.
– Про це мене жодна наволоч не повiдомила". I ми з ним зареготали.

Я розумiла, що нас чекають складнощi та проблеми. Двi дорослi, малознайомi людини - як двоє слiпцiв. Все навпомацки, заважає рацiо, заважає досвiд, надзвичайно важко бути щирими та довiрливими, як дiти. Яснiше бачиш кiнець, нiж початок… Але, зiзнаюся, менш за все я думала, що одну з проблем будуть звати Макс Вiтовський. Двадцяти чотирьох рокiв. Бiлий. Несудимий. Неодружений. Аналiтик Хрєнiв.

iv)

Не

знаю чому, але вiд самого початку я вiдчував, що станеться саме так. Клята Шу сюди переїжджає. Зi своїми однаковими джинсами та безлiччю смугастих светрикiв (навiщо цiй жiнцi стiльки смугастого одягу? В кого б спитати, що це може означати. Милиця сказав, що вона в минулому життi була ув'язненою або зеброю. "Або матрацом" - сказав тодi я). Навiщо, питається, якщо в неї є свiй дiм, доволi комфортний, менi там сподобалося навiть, тобто сподобалося би, якби це не була хата Клятої Шу. Батько розпочав розмову зi мною про це поволi. Вiн завжди такий. Коли навеснi ми в їжджали на першi шашлики, а це траплялося наприкiнцi квiтня, вiн бiг до води, присiдав навпочiпки та обережно, двома пальцями, чомусь завжди вказiвним та великим, пробував воду. Холодна чи вже трохи теплiша.

"Як твої справи?" - "Нормально, в принципi".
– "Добре. Слухай, а де твоя дiвчина, ти ж говорив, що в тебе є дiвчина, з якою ви живете разом?" - "Аделiна". "Так, авжеж. Аделiна. Звiсно… То де вона?" - "Мандрує. Вона - фотограф. У неї справи".
– "А ти б не мiг їй зателефонувати, дiзнатися, коли вона повертається?" - "Мiг би, але не буду. Нашi стосунки побудованi на довiрi. Тому вона може повертатися в наш дiм, коли їй заманеться. I йти також. А що таке?" - "Та я якраз щодо дому".
– "А що iз домом?" - "Ми з Шу вирiшили, що будемо жити саме тут".
– "Тобто в цiй квартирi?" - "В цiй квартирi. Я не маю на увазi, що ви мусите десь переїжджати, як на мене, то тут достатньо мiсця на всiх. Але я мусив тебе попередити, бо я не знаю, що ви думаєте з цього приводу. Ти i… Аделiна. Так".

Те, що я думав з цього приводу, батьку було б краще не чути. А думав я таке. Я думав, чого я мушу терпiти присутнiсть Клятої Шу в цьому будинку? Навiть не присутнiсть, нi! Присутнiсть її я вiдчуваю щоразу, коли дивлюся на батька. Чаклування. Я дивлюся на батька, а бачу Кляту Шу. Це вже буде не присутнiсть, це вже буде фiзичне заповнення будинку Клятою Шу. Цей будинок не має жодного стосунку до неї. Цей будинок побудував мiй дiд на кошти свого батька, мого прадiда. Цей будинок народжений чоловiками нашої, себто моєї, родини. Тому його колись покинула моя мати. Нiхто її звiдси не хотiв виганяти, вона сама пiшла, бо її не приймала аура будинку. Мати з самого початку говорила, що цей будинок ненавидить жiнок i тiльки чоловiчим рукам дозволяє торкатися його стiн. Це менi говорила й Аделiна, але її будинок сприймав спокiйно, бо Аделiнин психiчний стан не завжди був таким, щоб сприймати все, що навколо неї вiдбувається, на всi сто. Будинок просто не мiг пролiзти в її голову та нерви.

А ще я думав про те, що менi доведеться виїжджати, але я цього зовсiм не планував. Чорти! З вiсiмнадцяти рокiв у мене була своя окрема хата. Та менi заздрили всi мої друзi! Квартира в центрi в старому будинку, квартира зi своєю iсторiєю. Так, я усвiдомлював, що це батькiв будинок, але я призвичаївся до тiєї думки, що батькiв новий дiм у Вашингтонi, йому немає нiякого сенсу сюди повертатися. Коли батько приїздив мене провiдати, я називав це "гостi", i вiн казав своїм американським приятелям, що їде гостювати до свого малого. Гостювати! Та вiн сам вживлював у мiй мозок думку, що це - мiй спадок, що це - моє житло. I що? Тепер вiн повернувся, тепер вiн хоче оселитися в будинку, який я вже вважав своїм. Та це все одно, що вирощувати собаку вiд малого цуцика, а в два роки повернути його господарю, який, бач, повернувся з армiї. Та, добре, батьку. Звiсно, що вiн мене iнколи дратував, i в мене виникали з ним суперечки та непорозумiння, це - нормально. У мене i з Аделiною виникають непорозумiння, i з Милицею - з Милицею, правда, менш за iнших, але все одно! У всiх нормальних людей, якi багато часу проводять разом, так чи iнакше виникають непорозумiння або суперечки. Не всi iржуть як двоє коней, як батько та Клята Шу. Нас народжено рiзними!

Я мiг збагнути це ще в дитинствi, але в дитинствi про таке не думаєш. Коли я був малим, я товаришував з Iгорем. Вiн був моїм сусiдою. Нашi батьки не дуже товаришували, я тодi не розумiв чому, лише згодом про це менi розповiв батько. Але його слова: "розумiєш, синку, ми з батьками Iгоря трохи рiзнi люди" - я зрозумiв ще пiзнiше. З Iгорем ми розiйшлися, коли стали дорослiшими. А коли були дiтлахами, телефонували одне одному щодня, ходили в гостi, грали в прибульцiв. Вiн був однiєю дитиною в родинi, я також. Коли мiй дiд ставив перед нами величезну миску з черешнями, я брав менш стиглi, пошкодженi, зеленуватi,

а Iгор вибирав чорнi, вгодованi, найкращi. Жменями! I хутко їв. Я ж любив залишати найсмачнiше насамкiнець, а коли ми сiдали снiдати родиною, кожний з нас хотiв залишити iншому найсмачнiшiй шматочок: мати - менi, я - дiдовi, дiд - батьку. Iгор теж таке робив, коли харчувався окремо. Я бачив, як вiн поглинає останньою частинку тiстечка, в якiй було щонайбiльше крему, спочатку вiн вiдгризав краєчки, де зовсiм не було начинки. Так само робив i я. Але коли ми їли разом, вiн вiдразу накидувався на все найсмачнiше, в результатi я їв непотрiб. Я тодi не знав, що батько Iгоря нiколи не приносить матерi та йому щось смачне, та й узагалi вони з мамцею можуть їсти тiльки пiсля того, як нагодують батька. Я тодi не знав, що це жлобство, неповага до ближнього та звичайна хапанина. Мене це просто ображало. "Чому Iгор так робить?" - запитував я в дiда. "Тому що вiн до цього звик" - "Я теж хочу стиглi черешнi, я теж буду їх першими їсти!" - "Максиме, по-перше, ти пригощаєш Iгоря, а така поведiнка не є гостинною. А по-друге, дитина, ти не звик так поводитися, тобi буде соромно, ти не зможеш". Я змiг, але менi було надзвичайно соромно. Я таке бiльше не практикував.

А ще я думав про те, що зараз винаймати квартиру я не зможу. Як не зможу винаймати її певний час. Бо я маю виплачувати кредит за свiй автомобiль. Я нормально заробляю, насправдi в мене дуже хороша робота, я - маркетинговий аналiтик, це цiнується на ринку послуг. Але все одно не до такої мiри цiнується, щоб я мiг дозволити собi купити хату. Я б переїхав жити до Милицi, але тут теж були свої "але". Перше, Милиця жив з мамою. Друге, Аделiна нiколи б не зрозумiла, якби я оселився жити з кимось, а не з нею. До кого має повертатися вона? Вона звикла до певного стилю життя. Правда, невiдомо, чи повернеться вона, бо життя в мене розпочало свiй новий звiй, i я не можу сказати, що почувався надзвичайно щасливим, може, й Аделiна кинула мене. До купи. Звiсно, що крiм Милицi в мене були й iншi друзi. Але вони розподiлялися на друзiв-партнерiв, друзiв-клiєнтiв, приятелiв поза визначеними категорiями. Можливо, деякi друзi-партнери та друзi-клiєнти були б радi роздiлити зi мною побут. Втiм, я не був переконаний у цьому. Бо не знав, як сам поставився б, якби, наприклад, Олег чи Богдан, люди, в яких унормоване життя, квартира, машина, гарна дiвчина або дружина, банкiвський рахунок, вiдпочiнок двiчi на рiк, в головi маркетинговi схеми та плани розбудови замiського житла, звернулися б до мене з проханням пожити зi мною мiсяць-iнший. Можливо, я б залюбки пiшов їм назустрiч, але неодмiнно подумав би: "Ого. А в тебе не все гаразд, приятелю". А я не хотiв, щоб хтось думав, що в мене не все гаразд. То вже нi. В мене все супер. Так i знайте всi.

"Батьку, слухай, а ви хiба не плануєте повертатися до США?

Думаю, що Кл.. кх, гх… Шу там легко знайде роботу, переклади ж її професiя, сама казала, та й у тебе там все нормально. Хiба нi?" - "А? До Штатiв? Власне, нi. Не плануємо. Я думав, що ми з тобою про це говорили. Справа в тому, що менi давно там занудно, а тут так все склалося, що я вже домовився приєднатися до одного цiкавого бiзнесу. Пам'ятаєш Павла Валентиновича? От, ми з ним зустрiлися, вiн запросив мене взяти участь в новому проектi, пов'язаному з розробкою досконалої системи пошуку, якщо все вийде, може бути революцiя, ми поборемо Google, потiм тобi розповiм, доволi цiкаво, я подумав та погодився. А в Шу тут будинок, мати, контора, вона вiдповiдає за своїх спiвробiтникiв".

Моя б воля, я б залюбки допомiг усiм спiвробiтникам Клятої Шу прослiдувати за своєю керiвницею до Вашингтону. Ще б грошi на кишеньковi витрати видав. Я знав, що батьковi в США буває нудно. Ну то й що? Менi тут також буває нудно, та всiм буває нудно. В батька у Вашингтонi була нормальна робота, двi машини, спортзал у його ж будинку, друзi, вiдпочинок в Мексицi i все таке iнше. Вiн навiть писав невеличкi статтi до мiсцевої газети на суспiльнi теми, товаришував з дiтьми росiйських акторiв, якi мешкали поруч iз ним… Як можна так легко з усiм цим розпрощатися? "Не хочу втручатися в твої стосунки з Аделiною, - сказав менi на це батько.
– Але, судячи з усiх твоїх запитань, ти нiколи в життi не кохав, малий. Але в тебе ще купа часу i можливостей позбавитися нарештi пiдлiткових штанцiв".

У мене купа часу, а в нього вже нема, так чи що? Сплинув? Тому вiн вчепився за першу-лiпшу? А вiн своїх штанiв вже позбавився? А хто кидається на книжки на задньому сидiннi авто та вовтузиться з ними? А хто злодiйкувато оглядається, а потiм жбурляє яблучнi недогризки за вiкно? А хто половину обгорток вiд цукерок вiдносить у смiтник, а половину закидає за канапу, щоб нiхто не подумав, що вiн цукерковий ненажера? А хто закохався в жiнку, яка, коли злиться, грайливо тицяє йому в груди кулачком? Доросла це поведiнка? А менi що робити? То хто тiльки що вдягнув мене в цi клятi пiдлiтковi штанцi однiєю фразою? Навiщо вiн це зробив, чому? Коли починається шантажування вiком, на мiй погляд, це вже остання справа. Час вiд часу аргумент вiку використовують всi батьки. Не можна вiком гратися.