451° за Фаренгейтом
Шрифт:
Тримайся. Він заплющив очі. Так, звичайно. Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він дедалі частіше згадував про це, і зараз у пам’яті постало все, що відбулося в парку, коли вій побачив, що старий у чорному одязі щось швидко сховав під пахвою.
…Старий скочив на рівні, мов збирався втікати. А Монтег сказав:
— Почекайте!
— Я нічого не зробив! — закричав старий, тремтячи всім тілом.
— А я нічого й не кажу.
Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених відблисках листя, тоді Монтег повів мову
— Я не кажу про самі речі, сер, — мовив Фабер. — Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу.
Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова, — а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу. Доти жоден з них не згадував про те, що Монтег пожежник.
— Це для вашої картотеки, — сказав Фабер. — Про всяк випадок, — може, ви розсердитеся на мене.
— Не розсерджуся, — відповів Монтег.
У передпокої пронизливо сміялася Мілред.
Монтег рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати карточки в ящику з написом: “Майбутні розслідування (?)”. Серед них була карточка Фабера. Монтег тоді не виказав його, але й не знищив адреси.
Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.
Монтег назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:
— Слухаю, пане Монтег.
— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників біблії залишилося в нашій країні?
— Не відаю, про що мова!
— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник біблії?
— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.
— А скільки залишилося книжок Шексліра чи Платона?
— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної!
Фабер кинув трубку.
Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.
У передпокої його зустріла Мілред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.
— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами!
Монтег показав їй книжку.
— Оце Ветхий і Новий завіт, і…
— Не починай все знову!
— Може, це останній примірник у нашій частині світу.
— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже брандмейстер Бітті знає про цю книжку?
— Навряд чи знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона? [1]
1
Джефферсон Томас (1743–1826) — американський просвітитель, 3-й президент США, автор проекту Декларації незалежності.
2
Торо Генрі Девід (1817–1862) — американський письменник, мислитель.
У Мілред почали тіпатися вуста.
— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця біблія?
Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.
Монтегові почувся голос Бітті:
“Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають наче чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, вміщені в слова, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію”.
Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.
Мілред перестала кричати так само раптово як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.
— Залишається тільки одне, — мовив він. — До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.
— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна?! — крикнула Мілред йому навздогін.
Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.
— Міллі!
Тиша.
— Ну що?
— Міллі, Білий клоун тебе любить?
Нема відповіді.
— Міллі… — Він облизнув губи. — Твої родичі люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?
Він відчував, що вона, розгублепо кліпаючи, дивиться йому в потилицю.
— Чого ти запитуєш про такі дурниці?
Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.
— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілред.
Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.
Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було, Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.
Монтег їхав у метро.
“Я весь наче застиг, — думав він. — Коли це почалося? Коли застигло моє обличчя, моє тіло? Чи не тієї ночі, коли я зачепився ногою за пляшечку з-під таблеток, ніби за замасковану міну?
Це минеться. Не зразу, звичайно, потрібен певний час. Але я зроблю все, аби це минуло, і Фабер допоможе мені. Хто-небудь поверне мені моє колишнє обличчя і колишні руки, вони стануть такими самими, якими були. А зараз навіть усмішка, моя обпалена вогнем усмішка покинула мене. Без неї я наче сам не сам”.