451° за Фаренгейтом
Шрифт:
Повз нього мчала стіна тунелю — все складалося докупи.
Колись, у далекому дитинстві, одного спекотного літнього дня він сидів під блакитним небом серед жовтих дюн на морському узбережжі й намагався наповнити піском решето, бо двоюрідний брат підступно обманув його, сказавши: “Наповниш решето піском — матимеш десять центів”. Але що швидше він накидав пісок у решето, то швидше, з гарячим жебонінням, пісок витікав з нього. Руки німіли, пісок обпікав їх, а решето все було порожнє. Монтег мовчки сидів на березі того липневого дня, і сльози котилися по його щоках.
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і. опустивши очі, вздрів, що в нього в руках: розкрита біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав біблію, —
Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
— Зубна паста Денгем!
“Замовкніть, — подумав Монтег. — Подивіться на лілеї, як вони ростуть…”
— Зубна паста Денгем!! “Вони не трудяться…”
— Зубна паста…
“Подивіться на лілеї, як вони ростуть… Замовкніть, замовкніть нарешті!..”
— Денгем!!!
Він знову розкрив книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
— Денгем. По буквах: д-е-н…
“Не трудяться, не прядуть…” Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето…
— Денгем оздоровлює!.. “Подивіться на лілеї, лілеї, лілеї…”
— Зубний еліксир Денгем!
— Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. — це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам не зчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, — люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам “Зубна паста Денгем, зубний еліксир Денгем, зубна паста, паста…” — раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів “зубна паста, зубна паста, зубна паста…”. І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики — брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи… Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко нід землею.
— Польові лілеї…
— Денгем!
— Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
— Покличте кондуктора…
— Він зсунувся з розуму!
— Станція Нолл В’ю!
Засичавши, поїзд зупинився.
— Нолл В’ю! — голосно.
— Денгем… — пошепки.
Губи Монтега ледь ворушилися: “Лілеї…” Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв. Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігові, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: “Денгем, Денгем, Денгем!” Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.
— Хто там?
— Це я, Монтег.
— Що ви хочете?
— Впустіть мене.
— Я нічого не зробив!
— Та я сам, не бійтеся!
— Покляніться!
— Клянусь!
Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер — у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі тиньковані стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега — і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.
— Пробачте, доводиться бути обережним. — Він не зводив очей з книжки. — Отже, це правда.
Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.
— Сідайте. — Він задкував, не відриваючії погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі.
Позаду нього, крізь відчинені двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись деталями і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це лише
— Ця книжка… Де ви її…
— Я її вкрав.
Фабер уперше подивився Монтегові в очі.
— Ви смілива людина.
— Ні, — відповів той. — Моя дружина вмирає. Дівчина, яка була моїм другом, уже померла. Жінку, яка могла б стати мені другом, спалили живцем лише добу тому. Ви єдиний., хто може допомогти мені. Я хочу бачити… Бачити!
Руки Фабера, які лежали на колінах, нетерпляче здригнулися.
— Можна мені…
— Так-так, пробачте, — Монтег простягнув йому книжку.
— Стільки часу минуло… Я не релігійна людина, але стільки часу минуло відтоді, як… — Фабер перегортав сторінки, зупиняючись то тут, то там. — Така сама, точнісінько така, якою я її пам’ятаю. Боже, як їїзнівечили в наших “телевізорних вітальнях!” Христос став одним із “родичів”. Я часто думаю, чи впізнав би господь бог свого сина, — ми ж бо його так вдягли, чи то пак, роздягли. Тепер він — м’ятний льодяник, та й годі. Вій точить сироп і сахарин, коли не зайнятий замаскованого рекламою якогось товару, без котрого, мовляв, не обійтися жодному віруючому. — Фабер понюхав книжку. — А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись прянощами, завезеними з далеких країв. У дитинстві я любив їх нюхати. Боже мій, скільки було гарних книжок, поки ми не дозволили знищити їх! — Він погортав сторінки. — Пане Монтег, перед вами боягуз. Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один з невинних, один із тих, хто міг би встати й заговорити, коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу “винних”, але я мовчав і, таким чином, сам став спільником. І коли, нарешті, надумали палити книжки, використовуючи для цього пожежників, я трохи поремствував — і впокорився, бо ніхто не підтримав мене. А зараз надто пізно. — Фабер закрив біблію. — Тепер скажіть мені, чого ви прийшли?
— Ніхто не хоче вислухати мене. Я не можу розмовляти зі стінами — вони кричать на мене. Я не можу розмовляти з дружиною — вона прислухається лише до стін. Мені хочеться, щоб хто-небудь вислухав мене. І коли я говоритиму довго, то, може, скажу щось розумне. А ще я хочу навчитися розуміти те, що читаю.
Фабер пильно дивився на худе, з синизною на голених щоках і підборідді, обличчя Монтега.
— Що вас так збунтувало? Що вибило смолоскип з ваших рук?
— Не знаю. У вас є все, щоб вважати себе щасливим, але ми нещасні. Чогось бракує. Я шукав повсюди. Я цілком певний лише одного: колись були книжки, тепер їх немає, я сам спалював їх упродовж десяти чи дванадцяти років. І я подумав — може, книжки мені допоможуть.
— Ви безнадійний романтик, — сказав Фабер. — Це було б смішно, аби не було так серйозно. Вам потрібні не самі книжки, а те, що колись було в них. Це могло б бути і в теперішніх програмах наших “віталень”. Таку саму увагу до подробиць, таку саму обізнаність і свідомість могли б виховувати й наші радіо та телевізійні передачі, але вони цього не роблять. Ні, ні, дарма шукати все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки можна, — в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах, у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі. Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. Звичайно, ви не могли цього знати. Ви, певне, й зараз це дуже розумієте, про що я веду мову. Але ви підсвідомо пішли правильним шляхом, а це найголовніше. Нам бракує трьох речей. Перша. Чи ви знаєте, чому важливі такі книжки, як оця? Тому, що в них є якість. А що таке якість? Для мене це тканина книжки. У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. її можна вивчати під мікроскопом. Крізь скло ви побачите життя, яке тече перед вами у всій своїй невичерпній розмаїтості. Що більше пор, то правдивіше зображено різнобічні сторони життя на квадратний дюйм паперу, то “художніша” книжка. Принаймні я визначаю саме так якість книжки. Подавати подробиці. Нові, свіжі подробиці. Справжні письменники тісно пов’язані з життям. Пересічні лише ковзають по ньому. Погані — ґвалтують його і залишають на поживу мухам.