451° за Фаренгейтом

Бредбері Рей Дуглас

Приємно було слухати гудіння джмеля, сонне комарине дзижчання, тонке філігранне бриніння старечого голосу! Спочатку він сварив Монтега, потім розраджував цієї глупої ночі, коли Монтег, вийшовши з душного тунелю метро, подався назустріч світу пожежників.

“Будьте милосердні, Монтег, будьте милосердні. Не беріть їх на кпини, не прискіпуйтесь, — адже донедавна й ви були таким самим. Вони ж бо певні, що так буде завжди. Але так не буде. Вони не знають, що їхнє життя — це велетенський метеор, який, згоряючи, мчить у космосі. Гарне видовище, однак він неодмінно мусить упасти. А вони, як і ви донедавна, не бачать нічого, крім цього красивого полум’я. Зрозумійте мене правильно: переляканий старий, що ховається вдома, гріючи свої нікудишні кістки, не має

права критикувати. І все-таки я скажу: ви мало не загубили все у самісінькому зародку. Будьте обережні! Пам’ятайте, я завжди з вами. Я розумію, як у вас це трапилось. Мушу сказати, ваш сліпий гнів підбадьорив мене. Боже, я відчув себе таким молодим! Але зараз — зараз я хочу, щоб ви відчули себе старим, щоб у вас сьогодні влилося трохи моєї легкодухості. Протягом кількох наступних годин, які ви пробудете з Бітті, ходіть круг нього навшпиньки, дайте мені послухати його, дайте мені змогу оцінити становище. Вижити — ось наша мета. Забудьте про цих бідолашних жінок…”

— Я їх так засмутив, як вони, певне, ні разу не засмучувалися за своє життя, — сказав Монтег. — Я сам був приголомшений, побачивши сльози пані Фелпс. Може, їхня правда, може, краще сприймати речі такими, як вони є, ні на що не зважати й веселитися. Не знаю. Я відчуваю себе винним.

“Не треба! Якби не було війни, якби на землі був мир, я сказав би: добре, розважайтесь! Але, Монтег, ви не маєте права залишатися просто пожежником, як досі. Не все гаразд у цьому світі”

Монтегове чоло вкрилося потом.

“Монтег, ви чуєте мене?”

— Ноги… — пробурмотів Монтег. — Не можу ними поворушити. Дивне відчуття, хай йому грець! Мої ноги не рухаються!

“Слухайте, Монтег. Не хвилюйтеся, — лагідно заспокоював його старий. — Я розумію, розумію. Ви боїтеся знову наробити помилок. Не бійтеся. Помилки іноді корисні. О, замолоду я тицяв своє неуцтво просто в обличчя людям! Т мене за це били. Десь років під сорок я вже вигострив зброю моїх знань. А якщо ви приховуватимете своє неуцтво, вас не битимуть і ви не порозумнішаєте. Ну, а тепер ідіть уперед, до пожежної станції! Я з вами. Ми тепер близнюки, ми тепер не самотні, не сидимо кожен у своїй вітальні, відгороджені стіною. Якщо вам потрібна буде поміч, коли Бітті натисне на вас, я поруч із вами, у вашій барабанній перетинці, слухатиму і все завважуватиму!”

Монтег спробував поворухнути правою ногою, потім лівою.

— Мій друже, — промовив він, — не залишайте мене.

Механічного пса в буді не було. Білу тиньковану будівлю пожежної станції оповивала тиша, а жовтогаряча “Саламандра” дрімала з гасом у череві і вогнеметами на боках. Монтег пройшов крізь цю тишу і, вхопившись за мідну жердину, ковзнув угору, в темряву, не зводячи очей з порожньої буди. Серце його то завмирало, то починало шалено калатати. Фабер на якийсь час затих у вусі, наче сірий нічний метелик.

Бітті стояв спиною до люку, наче нічого не чекав.

— Ось, — звернувся він до пожежників, що грали в карти, — іде вельми цікавий звір: він на всіх мовах світу називається дурнем.

Бітті відвів руку вбік, долонею догори, вимагаючи від Монтега данини. Той поклав йому книжку на долоню. Навіть не подивившись на назву, Бітті жбурнув книжку в кошик для сміття і запалив сигарету.

— “Найбільший дурень той, хто має трохи розуму”. Ласкаво просимо, Монтег. Сподіваюсь, ви нам складете товариство, оскільки ваша лихоманка минула й ви одужали. Зіграємо в покер?

Вони сіли за стіл. Роздали карти. В присутності Бітті Монтег гостро відчував провину своїх рук. Пальці, наче тхори, що наробили шкоди, не знали й хвилини спокою. Вони весь час рухалися, то щось шарпали й м’яли, то ховалися в кишені від бляклого, мов полум’я спиртівки, погляду Бітті. Монтег думав: варто брандмейстерові дихнути на його руки — і вони висохнуть, зсудомляться і ніколи вже не стануть живими; вони назавжди будуть иоховані в рукавах його куртки, поховані й забуті. Бо ці руки надумали жити й діяти з власної волі, незалежно від нього, в них уперше виявилася його свідомість та

бажання схопити книжку, втекти з Йовом, Руф’ю чи Шекспіром; і тепер, на пожежній станції, вони здавалися закривавленими руками злочинця.

Двічі протягом півгодини Монтег підводився і йшов до вбиральні мити руки. Повернувшись, він ховав їх під стіл.

Бітті засміявся:

— Тримайте-но свої руки на очах у всіх, Монтег. Не те, щоб ми вам не довіряли, але, знаєте…

Тепер уже всі зареготали.

— Добре, — вів далі Бітті, — криза минула, тепер усе гаразд; заблудла вівця повернулася до отари. Ми всі свого часу блудили. Хай там що, а правда є правда, кричали ми. Ті, хто несе в собі благородні думки, не самотні, переконували ми самих себе. “О мудрість, схована в живих співзвуччях”, як сказав сер Філіп Сідней. [9] Але, з другого боку: “Слова мов лист: якщо рясний — дарма шукать під ним плодів, бо їх нема”, — сказав Александр Поп. [10] Що ви про це думаєте?

9

Сідней Філіп (1554–1586) — англійський письменник.

10

Поп Александр (1688–1744) — англійський поет. Тут ідеться про його поему “Дослід про людину”.

— Не знаю.

“Обережно”, — прошепотів Фабер з іншого, далекого світу.

— Або ще: “Сп’яніти можна від краплини знань. Коли ж наповниш келих без вагань і вип’єш до останку все, до дна — протверезієш ти від знань вина”. Александр Поп. Ті самі “Досліди”. Це, здається, і вас стосується?

Монтег прикусив губу.

— Я вам скажу так, — мовив Бітті, дивлячись у карти й посміхаючись. — Ви саме і сп’яніли від однієї краплини. Прочитали кілька рядків — і полізли на стіну. Бах-трах! Ви вже ладні висадити всесвіт, стинати голови, топтати ногами жінок і дітей, валити владу. Я знаю, я через це пройшов.

— Зі мною все гаразд, — нервово сказав Монтег.

— Не червонійте. Я не глузую з вас, справді ні. Знаєте, годину тому я бачив сон. Я ліг подрімати, й мені наснилося, що ми з вами гаряче сперечаємося про книжки. Ви аж кипіли з люті, сипали цитатами, а я спокійнісінько відбивав ваші наскоки. “Влада”, — казав я. А ви, цитуючи доктора Джонсона, відповідали: “Знання сильніші за владу”. Я вам: “Гаразд, той самий Джонсон, любий хлопчику, казав: “Божевільний той, хто прагне проміняти певність на невизначеність”. Тримайтеся пожежників, Монтег. Решта — похмурий безлад!

“Не слухайте його, — шепотів Фабер. — Він намагається заплутати вас. Він дуже слизький. Стережіться!”

Бітті хихикнув.

— Ви відповіли мені цитатою: “Правда рано чи пізно виясниться; вбивства довго не можна приховувати!” Я ж доброзичливо вигукнув: “О боже, він і далі про свого коня!” Потім додав: “І диявол може іноді послатися на святе письмо”. Ви кричали: “Ми краще думаєм про дурня в пишних шатах, аніж про мудреця, якщо він не з багатих!” А я лагідно шепотів: “Не терпить правда, коли кричать про неї”. Ви ж волали: “В присутності убивці трупи кровоточать!” А я відповідав, поплескавши вас по плечу: “Невже я в вас збудив таку жадобу?” Ви надсаджувалися: “Знання — велика сила! Карлик на плечах велетня бачить далі за нього!” А я спокійнісінько завершив суперечку, промовивши: “Вважати метафору доказом, потік марнослів’я джерелом істини, а себе оракулом-наша вроджена помилка”, як сказав колись пан Поль Валері. [11]

11

Валері Поль (1871–1945) — французький поет.