451° за Фаренгейтом
Шрифт:
Мине лише рік — а скільки марсіан помруть від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров’яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?
Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.
У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки — високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі
— А що буде через рік? — уголос проказав він.
На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки — все буде, буде!
Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно — дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, — одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.
А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть притулок десь у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати — ах, який чудовий краєвид!
Він уже добре знав, що скаже Тіллі:
— Війна — жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливіший.
Він стояв посеред пустельної дороги.
Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість — шістдесят миль на годину.
Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.
“Так, так, — стомлено думав він, — як дивно, як сумно… гуркіт… достоту бетономішалка”.
КАЛЕЙДОСКОП
Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель — мільйон уламків — мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.
— Барклі, Барклі, де ти?
Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.
— Вуде, Вуде!
— Капітане!
— Холлісе, Холлісе, це Стоун.
— Стоуне, це Холліс. Де ти?
— Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, де низ? Я падаю. Боже, я падаю!
Вони
— Ми розлітаємося в різні боки.
То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів — це правда. Зрозумів — і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об’єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. А так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.
Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів — вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.
— Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?
— Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.
— Я думаю, ще з годину.
— Може, й так, — байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.
— А що, власне, сталося? — запитав він через хвилину.
— Наша ракета вибухнула, оце і все. З ракетами таке часом трапляється.
— Куди ти летиш?
— Здається, я вріжуся в Місяць.
— А я — в Землю. Повертаюся до старої матінки Землі зі швидкістю десять тисяч миль на годину. Згорю, мов сірник. — Холліс подумав про це з дивною приреченістю.
Він наче відокремився від власного тіла й байдуже дивився, як воно падає, падає крізь порожнечу, так колись давно, дуже давно він дивився взимку, як падають перші сніжинки.
Решта людей мовчали, думали про те, що з ними сталося, і падали, падали, і вже не могли перемінити своєї долі. Навіть капітан мовчав, бо не знав такої команди, не знав такого плану, які могли б виправити їхнє становище.
— Ох, як далеко падати! Як далеко падати, далеко, далеко, далеко, — пролунав чийсь голос. — Я не хочу помирати, не хочу помирати, далеко падати…
— Хто це?
— Не знаю.
— Мабуть, Стімсон. Стімсоне, це ти?
— Далеко, далеко, я не хочу… О боже, я не хочу!
— Стімсоне, це Холліс. Стімсоне, ти чуєш мене?
Тиша, а вони падають поодинці, хто куди.
— Стімсоне!
— Так, — відповів той нарешті.
— Стімсоне, не падай духом. Всі ми вскочили в халепу.
— А я не хочу бути тут. Я хочу вибратися звідси.
— Може, нас ще знайдуть.
— Мене знайдуть, мусять знайти, — сказав Стімсон. — Я не вірю, не вірю, не може такого бути, щоб не знайшли!
— Авжеж, не просто поганий сон, — озвався хтось.
— Заткни пельку! — сказав Холліс.