95-16
Шрифт:
— Нарешті! — промимрив він полегшено.
Шель поклав чемодан на полицю, потім відчинив вікно. Будинки містечка пробігали дедалі швидше, стукіт коліс змінився монотонним стаккато. Джонсон… Кароліна… Менке… Обличчя і прізвища відходили в минуле, ставали спогадами.
Вечір 18 вересня застав Шеля на прикордонній станції в ФРН. Паровоз під'їхав на бічну путь, щоб поповнити запас води. Залізничники простукували осі, перевіряли вентилі й зчеплення.
— Orangen! Zigaretten! Coca-Cola! [40] —
40
Апельсини! Сигарети! Кока-кола!
Шель прокинувся і широко позіхнув. Повітря в купе було душне й прокурене. Він виглянув у вікно. «Гельмштадт», — прочитав назву станції.
— Боже мій! — зітхнула німкеня, що сиділа навпроти. — Як я хвилююсь! Ніколи ще не була на тому боці.
В розчинених дверях з'явилося два чиновники митниці.
— Добрий вечір! Пред'явіть, будь ласка, паспорти!
Перегортаючи документи Шеля, чиновник кинув погляд на фотографію й прізвище, потім уважно подивився на поляка; одвернувшись, прошепотів щось своєму товаришеві. Той зайшов до купе, докладно перевірив паспорт і за хвилину віддав його Шелю.
— Відкрийте чемодани! — звернувся чиновник до пасажирів.
Митники мимохідь оглянули багаж усіх пасажирів і дуже старанно обшукали чемодан журналіста. Не помітивши нічого підозрілого, вони вийшли з купе.
Коли проминув зазначений час від'їзду, а поїзд усе ще стояв на станції, Шель почав нервувати. Якась несподіванка могла зіпсувати старанно обдуманий план.
Смеркало, в поїзді ввімкнули освітлення. Нарешті після десятихвилинного запізнення до невгамовних вигуків продавця приєдналися голоси кондукторів:
— Зачиняйте двері! Від'їжджаємо!
Коли Гельмштадт лишився позаду, Шель відчув приємне полегшення. Він зручніше сів і почав згадувати… Після від'їзду з Гроссвізена провів день у Франкфурті-на-Майні, кілька годин у Бонні. Франкфурт зачарував його чудовими вітринами, пожвавленим вуличним рухом і веселою грою неонових вогнів. Пам'ятаючи про занедбаний репортаж, він намагався зібрати якнайбільше вражень.
В ніч напередодні від'їзду журналіст не заплющив очей. Він докладно описав події в Гроссвізені. Простими, стислими реченнями виклав причини, що схилили його до подорожі, візит на Ейхенштрасе, зустріч з Джонсоном, окремі інциденти з Менке, Грубером… Закінчив записку словами: «З огляду на обмежений час перебування в ФРН, а також зваживши на можливість неприхильного ставлення властей до справи Джонсон — Траубе, я вирішив продовжувати свою поїздку за планом і повернутись у визначений строк до Польщі. Якщо будуть потрібні глибші пояснення, я охоче вишлю їх поштою або на прохання властей ФРН і за згодою уряду Польської Народної Республіки знову приїду до ФРН».
Скориставшися з зупинки в Бруншвіку, Шель вислав копію записки на адресу комісара Візнера.
Після тривалої поїздки зупинки ставали дедалі частішими. Нарешті море будинків, лабіринти вулиць, Спандау — Берлін; поїзд в'їхав у величезний зал.
Шель провів
Час тягнувся нестерпно повільно. Запалюючи сигарету від сигарети, журналіст нервово ходив по маленькому вестибюлю, щохвилини поглядаючи на годинника. Рівно о дев'ятій телефоністка повідомила, що зв'язок налагоджено. Шель швидко ввійшов у кабіну. Після розмови з черговим поліцейським попросив покликати комісара.
— Алло! Хто говорить? — почув він голос Візнера.
— Ян Шель.
— Шель? Пане! Ця записка!.. Мені бракує слів. Це ж сенсація! Де ви? Звідки дзвоните?
— З Берліна.
— О! Не розумію, як це могло статися. Саме читаю про трюк із записом розмови…
— Ви одержали квитанцію з камери схову?
— Вона була разом з вашим листом. Я послав агента на вокзал. Не розумію, що це означає. Поясніть…
— Після запису розмови я запакував одну стрічку перед самим від'їздом і залишив її у камері схову в Гроссвізені. Квитанцію переслав вам.
— Ви сказали «одну»?
— Я записав на дві. Другу стрічку і рапорт віддав представникові ПАП у Бонні, панові Міхалінському, і попросив, щоб він прокрутив її сьогодні вранці уповноваженому міністерства юстиції. Таким чином я застрахував себе перед можливими спробами сфальсифікувати правду. Стрічку я віддав до камери схову через кілька хвилин після того, як вийшов із магазину «Гоерлігер».
— Ви подумали про все! А Джонсон казав, що ви агітували на користь… того… ну, ви знаєте… Я був змушений повідомити про все.
— Я враховував і це. Тому не забрав стрічку з собою, а лишив її у нашому агентстві преси.
— Ви далекоглядні!
— Події в Гроссвізені навчили мене обережності.
— Так, так. Звичайно.
— У вас є які-небудь особливі питання, пане комісар?
— У мене багато питань, але я ще не прочитав докладно вашої записки. Поки що повинен арештувати Джонсона. Треба владнати чимало справ.
— Отже, бажаю вам… успіху!
В канцелярії прокуратури трубку зняла секретарка Ельза. Шель просив, щоб вона покликала до апарата Джонсона.
— Це ти, Джоне? Звідки? — в голосі американця чулося здивування.
— Так, це я. З Берліна. Слухай, Пауль. Слухай уважно. У комісара поліції Візнера лежить записка про події, що спричинилися до смерті Леона, нещасного випадку з Лютце і вбивства Шурікке.
— Ти збожеволів? Станеш посміховиськом!
— Ні! Пауль, не стану. Коли ти був у мене на Ейхенштрасе, перед моїм від'їздом, я записав усю нашу розмову на стрічку.
— Що?! — вигукнув Джонсон.
— Ти знешкодив усіх свідків, а тепер звинувачуєш себе власними словами. Цього разу ти будеш у меншості.
— Це неможливо! Ти не міг… Це ж…
— Прощай, Пауль! — Шель поклав трубку.