Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Населення острова стало значно менше за останній час. Роботи в шахті припинено. Велетенські будови мадам Ламоль ще не починали. Із шести тисяч робітників лишилося близько п’ятисот. Інші покинули острів, прихопивши золото. Спустілі бараки робітничого висілка ламали, землю вирівнювали під майбутнє будівництво.
Гвардійцям нічого було робити на цьому мирному клаптику землі. Минув той час, коли жовто-білі, як сторожові пси, стовбичили з гвинтівками на скелях, походжали вздовж дротів, багатозначно клацаючи затворами. Гвардійці почали спиватися.
У казармах відбувалася запекла гра. Розплачувались іменними записками, оскільки золото, що лежало стосами біля казарм, стало всім сіллю в оці. Грали на зброю, на обкурені люльки, на пляшки старого коньяку або на — “раз-два по пиці”. Надвечір звичайно вся казарма напивалася як барило. Генерал Субботін уже ледве міг підтримувати не те що дисципліну, — куди там, — просто пристойність.
— Панове офіцери, сором, — гримів щовечора голос генерала Субботіна в офіцерській їдальні, — занепали, панове офіцери!
Жодні заходи впливу не допомагали. Та ніколи ще не було такої пиятики, як у день шторму двадцять третього червня. Вітер, що завивав, нагнав на гвардійців страшенну тугу, навіяв спомини, занили давні рани. Водяний пил бив дощем у вікно. Ураганним вогнем гухкала і гахкала небесна артилерія. Здригалися стіни, дзвеніли склянки на столах. Гвардійці за довгими столами, поклавши на них лікті, підпираючи молодецькі голови, нечесані, немиті, співали вражу пісню: “Ех, яблучко, куди котишся…” і ця пісня, дідько знає з якого далекого життя завезена на загублений серед хвиль острівець, видавалася дрібкою рідної солі. Похитувались у сльозах п’яні голови. Генерал Субботін захрип, впливаючи, — послав усіх до чортів свинячих, напився сам.
Розвідка Ревному (в особі Івана Гусєва) повідомила про важке становище ворога в казармах. О сьомій годині вечора Шельга з п’ятьма кремезними шахтарями підійшов до гауптвахти {перед казармою) і почав лаятися з двома підпилими вартовими, котрі стояли біля гвинтівок у козлах. Вартові втратили пильність, враз їх збили з ніг, обеззброїли і зв’язали. Шельга захопив сотню гвинтівок. їх одразу роздали робітникам, що підходили від ліхтаря до ліхтаря, ховаючись за деревами й кущами, повзучи через лужок.
Сто чоловік увірвалося в казарму. Почався жахливий переполох, гвардійці зустріли повстанців пляшками й табуретами, відступили, організувались і відкрили револьверний вогонь. На сходах, у коридорах, у дортуарах точився бій. Тверезі й п’яні билися врукопаш. Із розбитих вікон линули дикі зойки. Повстанців було мало — один на п’ятьох, — але вони молотили, як ціпами, мозолястими кулачищами розніжених жовто-білих. Надбігали підкріплення. Гвардійці почали плигати з вікон. У кількох місцях спалахнула пожежа, казарми затягло димом.
Янсен
Він побіг униз, на половину Гаріна, мчав саженними стрибками по сходах. Внизу чулися постріли, поодинокі вигуки. Він виглянув у внутрішній сад. Нікого, ні душі. На протилежному боці, під аркою, обвитою плющем, зовні грюкали у ворота. Як можна було тай міцно спати, що лише куля, яка розбила шибку, розбудила Янсена. Мадам Ламоль втекла? Можливо, її вбито?
Він одчинив якісь двері навмання. Ввійшов. Чотири голубуваті кулі і п’ята, що висіла під мозаїчною стелею, освітлювали столи, заставлені приладами, мармурові дошки з вимірювачами, лаковані ящики та шафочки з катодними лампами, проводи динамо, письмовий стіл, захаращений кресленнями. Це був кабінет Гаріна. На килимі валялася зіжмакана хусточка. Янсен схопив її, — вена пахла парфумами мадам Ламоль. Тоді він згадав, що з кабінету є підземний хід до ліфта великого гіперболоїда і десь тут мають бути потаємні двері. Мадам Ламоль, звичайно, при перших же пострілах побігла на вежу, — як було не здогадатися!
Він озирався, шукаючи ці дверцята. Та ось почувся дзенькіт битих шибок, тупотіння ніг, за стіною почали перегукуватися квапливі голоси. В палац увірвалися. То чого ж зволікає мадам Ламоль? Він підбіг до двостулкових різьблених дверей і замкнув їх на ключ. Вихопив револьвер. Видавалося, весь палац наповнився ходою, голосами, криками.
— Янсен!
Перед ним стояла мадам Ламоль. Її зблідлі губи заворушилися, але він не чув, що вона сказала. Він дивився на неї, важко дихаючи.
— Ми загинули, Янсен, ми загинули! — повторила вона.
На ній була чорна сукня. Руки, вузькі й стиснуті, притулені до грудей. Очі схвильовані, як синя буря. Мадам Ламоль сказала:
— Ліфт великого гіперболоїда не діє, ліфт піднято на самісінький верх. На вежі хтось сидить. Вони вилізли зовні по перекладинах… Я певна, що це — хлопчисько Гусев…
Хруснувши пальцями, вона дивилася на різьблені двері. Брови їй насуплювалися. За дверима шалено протупотіли десятки ніг. Залунав дикий зойк. Метушня. Хапливі постріли. Мадам Ламоль стрімко сіла до столу, ввімкнула рубильник: м’яко завило динамо, лілово засвітилися грушеподібні лампи. Застукотів ключ, надсилаючи сигнали.
— Гарін, ми загинули… Гарін, ми загинули… — почала вона, нахилившись над сіткою мікрофона.
За хвилину різьблені двері затріщали під ударами кулаків і ніг.
— Одімкніть двері! Одмикай!.. — пролунали голоси.
Мадам Ламоль схопила Янсена за руку, потягла до стіни і ногою натиснула на закрутку різьбленої прикраси біля самісінької підлоги. Штофна панель між двома напів-колонками нечутно впала вглибину. Мадам Ламоль і Янсен прослизнули через потаємний отвір у підземний хід. Панель стала на попереднє місце.