Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Не встиг генерал вийти — у під’їзді почувся протестуючий голос хлопчика для доручень, потім інший голос висловив бажання, аби хлопчиська вхопили чорти, і перед секретарем з’явився Семенов у розстебнутому пальті, в руці капелюх і палиця, в куточку рота зжована сигара.
— Доброго ранку, друже, — хапливо мовив він секретареві і кинув на стіл капелюха та палицю, — пропустіть-но мене до короля поза чергою.
Золотий олівчик секретаря завис у повітрі.
— Але містер Роллінг сьогодні надзвичайно зайнятий.
— Е, дурниці, друже… У мене в
У секретаря злетіли брови, і він зник за горіховими дверима. Через хвилину висунувся. “Мосьє Семенов, вас просять”, — просвистів він ніжним пошептом і сам натиснув дверну ручку у вигляді лапи, що тримає кулю.
Семенов став перед очі хімічного короля. Семенов не виявив при цьому особливого хвилювання, по-перше, тому, що за вдачею був хам, по-друге, тому, що цієї хвилини він був потрібен королеві більше, ніж йому король. Роллінг пропік його зеленими очима. Семенов, і цим не збентежившись, сів навпроти, з другого боку столу.
— Ну? — сказав Роллінг.
— Діло зроблено.
— Креслення?
— Та бачите, містере Роллінг, тут сталося деяке непорозуміння…
— Я питаю, де креслення? Я їх не бачу, — люто сказав Роллінг і легенько вдарив долонею по столу.
— Слухайте, Роллінг, ми домовилися, що я вам добуду не тільки креслення, але й сам прилад… Я зробив колосально багато… Знайшов людей… Надіслав їх до Петрограда. Вони проникли в лабораторію Гаріна. Вони бачили дію прилада… Але тут, дідько його знає, щось трапилося… По-перше, Гаріних виявилося двоє.
— Я це передбачав з самого початку, — гидливо сказав Роллінг.
— Одного нам пощастило усунути.
— Ви його вбили?
— Коли хочете — щось подібне. Принаймні — він помер. Вас це не повинно непокоїти: ліквідація сталася в Петрограді, сам він радянський підданий, — дрібниці… Але потім з’явився його двійник… Тоді ми зробили дивовижне зусилля…
— Одно слово, — перехопив Роллінг, — двійник чи сам Гарін живий, і ані креслень, ані приладів ви мені не привезли, хоч я витратив на це гроші.
— Хочете, я покличу, — в автомобілі сидить Стась Тиклінський, учасник всього цього діла, — він вам розкаже докладно.
— Не хочу бачити ніякого Тиклінського, мені потрібні креслення і прилад… Дивуюся з вашої сміливості — приходити з порожніми руками…
Незважаючи на холод цих слів, незважаючи на те, що, скінчивши говорити, Роллінг люто глянув на Семенова, впевнений, що миршавий російський емігрант спопелиться і зникне безслідно, — Семенов, не бентежачись, сунув до рота зжовану сигару і жваво проказав:
— Не хочете бачити Тиклінського, і не треба — задоволення небагато. Але ось яка штука: мені потрібні гроші, Роллінг, — тисяч двадцять франків. Чек дасте чи готівкою?
При всій величезній досвідченості і знанні людей Роллінг вперше в житті бачив такого нахабу. У Роллінга на м’ясистому носі виступило щось схоже на піт — таке він учинив над собою зусилля, щоб не жбурнути чорнильницю у веснянкувату пику Семенова. (А скільки
Семенов, стежачи за його рукою, мовив:
— Справа в тому, дорогий містере Роллінг, що інженер Гарін зараз у Парижі.
Роллінг підхопився, — ніздрі роздулися, між брів набубнявіла жила. Він підбіг до дверей і замкнув їх на ключ, потім упритул підійшов до Семенова, схопив однією рукою бильце крісла, а другою вп’явся в край столу. Нахилився до його обличчя:
— Ви брешете!
— Ну от ще, буду я брехати… Діло було так: Стась Тиклінський зустрів двійника у Петрограді на пошті, коли той здавав телеграму, і завважив адресу: Париж, бульвар Батіньйоль… Учора Тиклінський приїхав із Варшави, і ми негайно побігли на бульвар Батіньйоль, в кафе віч-на-віч зіткнулися з Гаріним чи з його двійником, дідько їх розбере.
Роллінг снував очима по веснянкуватому обличчю Семенова. Тоді випростався, з легенів його вихопилося перепалене дихання.
— Ви чудово розумієте, що ми не в Радянській Росії, а в Парижі, — коли ви вчините злочин, я вас не рятуватиму од гільйотини. Та коли ви спробуєте мене обдурити, я вас розтопчу.
Він вернувся на своє місце, з огидою розкрив чекову книжку: “Двадцять тисяч не дам, з вас вистачить і п’яти…” Виписав чек, нігтем штовхнув його по столу до Семенова і потім — не більше ніж на секунду — поклав лікті на стіл і долонями стиснув обличчя.
Не з волі випадку красуня Зоя Монроз стала подругою хімічного короля. П’ять літ тому (в дев’ятнадцятому році) Зоя втекла з Петрограда до Парижа, де зажила широкої слави найгарнішої і найрозумнішої жінки серед артистичної богеми. [20] Її знімали в кіно, вона танцювала й співала в бульварних театриках і спокійно розоряла вщент іноземців, які сунули в ті роки до Парижа з гаманцями, розбухлими од воєнної і повоєнної наживи.
20
Богема — у капіталістичному суспільстві дрібнобуржуазне середовище творчої інтелігенції, якій притаманні розбещеність, недбалість і безладне життя.
Зоя була жінкою сучасною. Між розвагами вона вибирала час пильно стежити за політикою.
Дізнавшись про можливу поїздку в Європу знаменитого Роллінга, Зоя одразу виїхала до Нью-Йорка. Там на місці купила репортера великої газети, і в пресі з’явилися замітки про приїзд до Нью-Йорка найрозумнішої, найгарнішої в Європі жінки, котра поєднує професію балерини із захопленням наймоднішою наукою — хімією і навіть замість банальних діамантів носить намисто із кришталевих кульок, наповнених світним газом. Ці кульки вплинули на уяву американців.