Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Кермовий, серйозний парубок у морському картузі ї шарфі, обмотаному навколо шиї, дивився на секундомір.
— Гроза буде, — сказав Шельга.
На річці було жарко, жоден листок не ворушився на розкішно лісистому березі. Дерева видавалися перебільшено видовжені. Небо до того насичене сонцем, що його голубувато-кришталеве світло ніби розпадалося на купи кристалів. Ломило очі, стискувало скроні.
— Весла на воду! — скомандував кермовий.
Гребці разом пригнулися до розставлених колін і, закинувши, зануривши весла, відсахнулися, майже лягли, випроставши ноги,
— Раз-два!..
Весла вигнулися, гічка, як лезо, ковзнула по річці.
— Раз-два, раз-два, раз-два! — командував кермовий.
Розмірено й швидко, в такт ударам серця — вдиханню й видиханню, — зіщулювалися, нависаючи над колінами, тіла гребців, розпрямлялися, мов пружини. Розмірено, в ритмі потоку крові, в гарячому напруженні працювали м’язи.
Гічка мчала мимо прогулянкових човнів, де люди в підтяжках безпорадно борсали веслами. Гребучи, Шельга і Тарашкін дивилися прямо перед себе — на перенісся кермового, стежачи очима за лінією рівноваги. З прогулянкових човнів встигали тільки крикнути услід:
— Ач, чорти!.. От майнули!..
Вийшли на узмор’я. Знову на хвилину непорушно лягли на воді. Витерли піт з обличчя. Раз-два! Повернули назад повз яхт-клуб, де мертвими полотнищами у кришталевій спеці висіли величезні вітрила гоночних яхт ленінградських профспілок. Грала музика на веранді яхт-клубу. Не погойдувалися почеплені вздовж берега легкі барвисті позначки та прапори. Зі шлюпок на середину річки плигали коричневі люди, здіймаючи бризки.
Ковзнувши між тими, хто купався, гічка попрямувала Невкою, промчала під мостом, кілька секунд висіла на кермі у чотиривеслового аутригера [26] з клубу “Стріла”, випередила його {кермовий через плече спитав: “Може, на буксир хочете?”), ввійшла у вузьку, з розкішними берегами Крестовку, де в зеленій тіні сріблястих верб снували червоні хустинки та голі коліна жіночої учбової команди, і стала коло бонів Гребної школи.
26
Аутригер — (англ.) — гребне судно з далеко винесеними кочетами.
Шельга і Тарашкін вискочили на бони, обережно поклали на похилий поміст довгі весла, нахилилися над гічкою і за командою кермового витягли її з води, підняли на руках і внесли в широкі ворота, в сарай. Потім пішли під душ. Розтерлися до червоного і, як годиться, випили по склянці чаю з лимоном. Потому вони відчули себе щойно народженими у цьому чудовому світі, який вартий того, щоб почати нарешті його упорядковувати.
На відкритій веранді, на висоті другого поверху (де пили чай), Тарашкін розказав про вчорашнього хлопчика:
— Меткий, розумник, просто чудо. — Він перехилився через поручні і крикнув: — Іване, йди-но сюди!
Зразу ж сходами затупотіли босі ноги. Іван увійшов на веранду. Рвану кофтину він зняв. (З санітарних міркувань її спалили на кухні). На ньому
— Ось, — сказав Тарашкін, вказуючи пальцем на хлопчика, — скільки його вмовляв скинути жилетку — нізащо не хоче. Як ти купатимешся, я тебе питаю? і хоч би була жилетка добра, а то — бруд.
— Я купатися не можу, — мовив Іван.
— Тебе в лазні треба мити, ти геть чорний, замурзаний.
— Не можу я в лазні митись. Оце до сих пір — можу. — Іван показав на пупок, потупцяв і присунувся трохи ближче до дверей.
Тарашкін, шкребучи нігтями литки, на яких по загару лишалися білі сліди, крякнув з досади:
— Що хочеш з ним, те й роби.
— Ти що ж, — спитав Шельга, — води боїшся?: і Хлопчик глянув на нього без посмішки:
— Ні, не боюся.
— Чого ж тоді не хочеш купатися?
Хлопчик похнюпив голову, вперто стулив губи.
— Боїшся жилетку скидати, боїшся — вкрадуть? — запитав Шельга.
Хлопчик смикнув плечем, усміхнувся.
— Ну ось що, Іване: не хочеш купатися — справа твоя, але цю жилетку ми терпіти не можемо. Бери мою жилетку, роздягайся.
Шельга почав розстібати на собі жилетку. Іван позадкував. Зіниці його неспокійно забігали. Один раз, благаючи, глянув на Тарашкіна і все посувався боком до скляних дверей, що вели на внутрішні, темні сходи.
— Е, так ми грати не домовлялися! — Шельга підвівся, замкнув двері, вийняв ключ і сів навпроти дверей. — Ну, скидай.
Хлопчик озирався, наче звірятко. Стояв він тепер біля самісіньких дверей — спиною до скла. Брови йому нахмурилися. Нараз він рішуче скинув з себе лахміття і простягнув Шельзі:
— На, давай свою.
Та Шельга, страшенно здивований, дивився вже не на хлопчика, а повз його плече — на дверні шибки.
— Давайте, — сердито повторив Іван, — чого смієтеся? Не маленькі!
— Ну й дивак! — Шельга голосно розсміявся. — Повернись-но спиною. (Хлопчик, наче від поштовху, вдарився потилицею об скло). Повернися, все одно бачу, що у тебе на спині, написано.
Тарашкін підхопився. Хлопчик легким клубочком перелетів через веранду, перекотився через поручні. Тарашкін на льоту ледве встиг схопити його. Гострими зубами Іван уп’явся йому в руку.
— От дурний! Кинь кусатися!
Тарашкін міцно притиснув його до себе. Гладив по сизій виголеній голові.
— Дикий зовсім хлопчак. Як миша, тремтить. Годі тобі, не скривдимо.
Хлопчик стих у нього в руках, тільки серце калатало. Раптом він прошепотів йому на вухо:
— Не веліть йому, не можна у мене на спині читати. Нікому не дозволено. Вб’ють мене за це.
— Та не читатимемо, нам нецікаво, — повторював Тарашкін, плачучи од сміху.
Шельга весь цей час стояв на другому кінці тераси, — кусав нігті, мружився, як людина, котра відгадує загадку. Раптом він підскочив, незважаючи на опір Тарашкіна, обернув хлопчика до себе спиною. Подив, майже жах відбився на його обличчі. Чорнильним олівцем під лопатками на худій спині хлопчака було написано розмазаними від поту, напівстертими літерами: