Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

Толстой Алексей Николаевич

Крім того, повідомлення про піратські пригоди “Арізони” внесли перебій у морську торгівлю. Власники пароплавів одмовлялися від вантаження, капітани боялися йти через океан, страхові товариства підняли ціни, у банківських переказах стався хаос, почалися протести векселів, збанкрутіло декілька торгових домів, Японія заспішила просунути на американські колоніальні ринки свої дешеві і погані товари.

Сумний морський бій обернувся Америці на великі гроші. Постраждав престиж або, як його називали, “національна гордість”. Промисловці вимагали мобілізувати увесь морський і повітряний флот, — війна до переможного кінця, скільки б це не обійшлось.

Американські газети погрожували, що “не скинуть трауру” (назви газет були обведені траурною рамкою, — це на багатьох справляло враження, хоч друкарням коштувало недорого), поки П’єра Гаррі не привезуть у залізній клітці до Нью-Йорка і не стратять на електричному стільці. У міста, в обивательське середовище проникали жахливі чутки про агентів Гаріна, озброєних начебто кишеньковим інфрачервоним променем. Траплялися випадки, коли били невідомих людей і влаштовували миттєві паніки на вулицях, в кіно, в ресторанах, ВашІнгтонський уряд гримів словами, але, по суті, жахливо розгубився. Єдине з усієї ескадри судно, міноносець, який уцілів од загибелі коло Золотого острова, привіз військовому міністрові донесення про бій, — подробиці настільки жахливі, що їх побоялись опублікувати. П’ятнадцятидюймові гармати були безсилі проти світлової вежі острова Негідників.

Усі ці неприємності змусили уряд Сполучених Штатів скликати у ВашІнгтоні конференцію.

Коли призначили її день, редакції газет, радіостанції усього світу отримали повідомлення про те, що інженер Гарін буде присутній на відкритті.

109

Гарін, Чермак та інженер Шефер спускалися на ліфті в глибочінь головної шахти. За слюдяними віконцями тяглися безмежні ряди труб, дротів, кріплень, елеваторних колодязів, майданчиків, залізних дверей.

Поминули вісімнадцять поясів земної кори — вісімнадцять шарів, за якими, як за шарами дерева, позначилися епохи життя планети. Органічне життя починалося з четвертого “від огню” шару, який утворив палеозойський океан. Незаймані води його містили радіоактивні солі і велику кількість вуглекислоти. Це була “вода життя”.

На зорі наступної — мезозойської — ери з вод його вийшли гігантські чудовиська. Мільйони років вони лякали землю криками жадібності. Ще вище, в шарах шахти, знаходили рештки птахів, ще вище — ссавців. А далі уже підходив льодовиковий період — суворий сніжний ранок людства.

Ліфт опускався через останній, дев’ятнадцятий шар, утворений з полум’я й хаосу виверження. Це була земля архейської ери — суцільний чорно-багровий, дрібнозернистий граніт.

Гарін нетерпляче кусав ніготь. Усі троє мовчали. Було важко дихати. На спині у кожного висів кисневий апарат. Чулося ревіння гіперболоїдів та вибухи.

Ліфт потрапив у смугу яскравого світла електричних ламп і зупинився над величезною воронкою, де скупчувалися гази. Гарін і Шефер наділи гумові круглі, як у водо-, лазів, шоломи і пройшли через люк воронки на вузьку залізну драбину, котра вела стрімко вниз на глибину п’ятиповерхового будинку. Вони почали спускатися. Драбина кінчалася кільцевим майданчиком. На ньому кілька голих до пояса робітників, у круглих шоломах, з кисневими апаратами за спиною, сиділи навпочіпки над кожухами гіперболоїдів. Дивлячись униз, у прірву, що гула, робітники контролювали і спрямовували проміння.

Такі ж стрімкі, з круглими прутами-східцями драбини з’єднували цей майданчик з нижнім кільцем. Там стояли охолоджувачі з рідким повітрям. Робітники, вдягнуті

з ніг до голови в прорезинену повсть, у кисневих шоломах, керували з нижнього майданчика охолоджувачами та черпаками елеваторів. Це було найнебезпечніше місце робіт. Невправний рух, і людина попадала під ріжучий промінь гіперболоїда. Внизу розжарена порода тріскалась і вибухала в струменях рідкого повітря. Знизу летіли осколки породи і клуби газів.

Елеватори виймали за годину до п’ятдесяти тонн. Працювали злагоджено. Заглиблювалися черпаки, і разом з ними опускалася вся система — “залізний кріт”, — збудована за кресленнями Манцева, верхнє кільце з гіперболоїдами і нагорі газова воронка. Кріплення шахти починалися вже вище за “кротову” систему.

Шефер узяв з черпака, що мчав мимо, пригорщу сірого пилу. Гарін розтер його між пальцями. Нетерплячим рухом наказав дати олівець. Написав на коробці від цигарок:

“Важкі шлаки. Лава”.

Шефер закивав круглим очкастим шоломом. Обережно посуваючись краєм кільцевого майданчика, вони зупинилися перед приладами, які висіли на монолітній стіні шахти на сталевих тросах, що спускалися в міру опускання всієї системи “залізного крота”. ‘Це були барометри, сейсмографи, компаси, маятники, котрі записували величину прискорення сили тяжіння на даній глибині, електромагнітні вимірювачі.

Шефер показав на маятника, взяв у Гаріна коробку від цигарок і написав на ній не кваплячись акуратним німецьким почерком:

“Прискорення сили тяжіння збільшилося на дев’ять сотих від учорашнього ранку. На цій глибині прискорення мало впасти до 0,98, замість цього ми маємо збільшення прискорення на 1,07…”

“Магніти?” — написав Гарін.

Шефер відповів:

“Сьогодні зранку магнітні прилади стоять на нулі. Ми опустилися нижче за магнітне поле”.

Спершись руками на коліна, Гарін довго дивився вниз, у чорний колодязь, що звужувався до ледь видимої цяточки, де бурчав, вгризаючись дедалі глибше в землю, “залізний кріт”. Сьогодні зранку шахта почала проходити крізь Олівіновий пояс.

110

— Ну як, Іване, здоров’ячко?

Шельга погладив хлопчика по голові. Іван сидів у нього в маленькому прибережному будиночку, край вікна, дивився на океан. Будиночок складено з прибережного каміння, обмазано свіжо-жовтою глиною. За вікном по синьому океану котилися хвилі, біліючи піною, розбивались об рифи, об прибережний пісок самітної бухточки, де жив Шельга.

Івана привезли напівмертвого на повітряному кораблі, Шельга ледь одходив його. Якби не своя людина на острові, Іван навряд чи лишився б жити. Він був геть обморожений, застуджений і до всього ще й пригнічений: повірив людям, старався з останніх сил, а що вийшло?

— Мені тепер, товаришу Шельга, в Радянську Росію в’їзду нема, засудять.

— Кинь, дурнику. Ти ні в чому не винен.

Чи сидів Іван на березі, на камінці, чи ловив крабів, чи бродив островом серед чудес, завзятої праці, метушливих чужих людей, — ні-ні, та й обертав тужливі очі на захід, де занурювалася в океан розкішна куля сонця, де ще далі за сонцем лежала Радянська Батьківщина.

— Надворі ніч, — говорив він тихо, — у нас в Ленінграді — ранок. Товариш Тарашкін чаю з ситником напився, пішов на роботу. У клубі на Крестовці човни конопатять, через два дні підняття прапора.