Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Я був уже трохи старшим тоді і розумів, чому бабуся Аліція і пані Міля сидять із такими кам’яними обличчями. Вони також час від часу їздили на домашні відправи, але далеко, до великого міста, до старенького священика, який колись хрестив і мене. Він був надзвичайно освіченою людиною, і бабуся навіть збиралася віддати мене до нього в науку греки і латини, але не встигла, священик помер, і бабуся більше не їздила до церкви.
А чоловік, якого привів сусід, колись був учителем фізкультури у школі, де працювала пані Міля, сильно пив, а потім, коли одного разу мало не помер від алкогольного отруєння, раптом вирішив стати священиком. Він плутано говорив щось про потойбічні світи, куди «всілякі гагаріни літають псувати ноосферу», про «зіпсовану карму» і про те, що «все є гріх, навіть те, шо ми не знаємо, теж є гріх, ми повинні покаятися і ходити до церкви кожен день, тоді гріх наш нам проститься», і ще про те, що «без пожертви на церкву гріх наш нам не проститься», і про те «як ви думаєте, шо це таке», і підіймав угору бабусине порцелянове кавове горнятко, — «ви думаєте, це творище
— Говори друкрайф, — казала бабуся. Це означало, що говорити я мав так, ніби читав надрукований текст.
Сама вона так і говорила, за нею самою можна було записувати і публікувати без редагування. Тож коли я починав ліпити щось на зразок:
— Ну, а тоді ми пішли туди, е-е-е, ну як його, ну ти знаєш, там, де ще той…
Бабуся завжди різко перебивала мене і казала:
— А тепер забери усі «ну», «е-е-е» і «той», і від твого речення нічого не залишиться, то навіщо було починати?
Я майже фізично відчував, як бабуся з останніх сил стримується, щоб не зробити священику зауваження, як нервово позирає на неї пані Міля, а самому мені хотілося розсміятися.
Після того візиту сусід довго до нас не приходив. Мабуть, священику не сподобалося у бабусі.
Лист Сарона
А знаєш, мої батьки колись були красивою парою. Збереглося дуже мало фотографій, на яких вони молоді, але одна особливо мені подобається. Мама на ній, здається, вагітна, це вже перед самим їхнім одруженням. Контури нечіткі і розмиті, як на усіх старих фотографіях, але від цього чомусь ще краще відчувається настрій. Батько з мамою у когось в гостях, п’ють чай з великих горнят незвичної форми, схожих на шматок тіста, з якого намагалися виліпити спіраль, але так виглядає, ніби робили це чиїсь не надто вправні пальці, відбитки яких застигли у цих неправильної форми покручених горнятах, з яких у кілька рядів стирчать подовгасті керамічні шийки для пиття. Така собі пародія на модні тоді курортні горнята для лікувальної води. У мами на обличчі загадкова посмішка і ледь помітна припухлість довкола губ, так буває тільки у вагітних. А батько високий, стрункий, ще без сивини, щось говорить своєму співрозмовнику, але дивиться у цей момент на маму, і в його погляді відчувається щось, що потім з’являлося дуже рідко, а далі зникло зовсім.
Мама колись розповідала мені, що цю світлину було зроблено в майстерні їхніх друзів-вітражистів, які невдовзі після того емігрували до Ізраїлю і з якими втратився зв’язок. Батько на той час був дуже модним художником, офіційно вважався працівником заводу з виробництва пластмаси, де крім регулярного оновлення дошки пошани не мав особливих обов’язків. Зате у непогано обладнаній майстерні міг малювати. Саме тоді він задумав серію портретів своїх знайомих у костюмах різних історичних епох. Тоді якраз було модно досліджувати свої попередні інкарнації, і багато знайомих батька після сеансу глибокого гіпнозу раптом довідалися про те, ким були у часи Середньовіччя чи Відродження. Такими батько їх і зображав — іспанськими лицарями, італійськими дожами, голландськими різниками, російськими п’яничками, німецькими баронами, англійськими місіонерами. Кожну картину з цієї серії батько малював двічі, але продавав тільки одну, він хотів мати повну колекцію цих портретів у себе.
Мати походила з родини асимільованих російськомовних євреїв, але не усвідомлювала себе єврейкою, поки не почала оформляти документи на виїзд. Тоді раптом у ній прокинулася цікавість до власного походження, історії свого народу, і вона почала відвідувати лекції у єврейському осередку їхнього містечка. Та коли стало відомо, що документи на виїзд вона подала до Німеччини, а не до Ізраїлю, з нею перестали вітатися в осередку, і вона більше не з’являлася там. А я продовжував ходити спершу до дитсадка єврейської громади, який фінансувався з-за кордону й умови та вихователі в ньому були найкращими в місті. А потім до початкової і середньої школи при цьому садку. Класи по троє-четверо учнів. Поглиблене вивчення німецької, англійської, івриту та комп’ютерної грамоти, обов’язкове отримання водійських прав — на той момент такої освіти не давали в жодній іншій школі містечка і навіть великих міст.
Здається, у батьків із бабусею був конфлікт з приводу їхнього виїзду. Тобто навіть не самої еміграції, тут бабуся вважала, що не має права впливати на їхнє рішення, а щодо цього дивного єврейства з надто вже яскравим прагматичним ухилом. Я не знаю подробиць того конфлікту, бо від мене це намагалися приховувати, але, здається, бабця так і не змирилася з рішенням батьків, не кажучи вже про те, щоб їхати з ними, і саме через це позбавила батьків права спадщини на будинок. Вона написала заповіт і навіть по-старосвітськи залишила його в нотаря, згідно, із цим заповітом майже все її майно успадковувала пані Міля, а бібліотека і частина посуду залишалася батькам. Але пані Міля пережила бабцю Аліцію лише на кілька місяців, і я навіть не знаю, чи батьки після їх смерті намагалися отримати свою спадщину. Потім будинок
Тепер у мене часто буває таке відчуття, що разом із будинком у мене забрали дитинство, а разом із ним і напівказковий світ, яким був і залишається для мене будинок бабусі Аліції. Адже все, що я можу знати про нього, існує лише в моїй пам’яті, нетривкій за своєю природою. Її обов’язково потрібно підживлювати старими листами, книгами, світлинами, горнятами чи виделками. Але цього всього немає, і часом я прокидаюся вночі від намагання пригадати смак полуничного варення бабусі Аліції, та замість цього у пам’яті виринають лише візерунки на білій скатертині, старанно складені і запхані у срібні кільця серветки, легкий аромат бабусиних парфумів, вона і в найбільш скрутні часи примудрялася діставати десь французькі парфуми. Це все дуже заспокійливі і приємні фрагменти, але мені все одно страшно від думки, що я забуваю і потроху втрачаю все більші і більші фрагменти тодішнього життя.
Але я хотів не про бабусю, а про батьків.
Знаєш, я довгий час думав, що ніколи не наважуся створити власну сім’ю, щоб усе це не закінчилося так, як у батьків. Тобто у них це не закінчилося, вони досі разом, але я не можу перебувати поряд із ними довше кількох годин підряд, і мені навіть важко пояснити, чому саме.
Батько почав пити ще у часи матеріального процвітання, коли завод працював на повну потужність і йому платили непогану за тодішніми мірками зарплатню. Мати до знайомства з батьком працювала у конструкторському бюро, ти знаєш, вона завжди була надзвичайно гарна, і в неї рано чи пізно закохувалися майже всі її знайомі чоловіки. А може, і всі. Невідомо, чи вона вибрала б саме батька, якби не завагітніла, а коли народився я, батько наполіг, щоб вона пішла з роботи і сиділа вдома. Напевно, це і була їхня перша важлива помилка. Колись мама розповідала мені, що на самому початку стосунків батько був зовсім іншим. Він і тоді міг прийти додому нетверезим, бо кожен із замовників вважав справою честі «обмити» завершення портрета чи купівлю картини, але тоді батько ніколи не влаштовував сцен і не починав безкінечного з’ясовування стосунків, як робив це згодом. Він страшенно тішився народженням сина, дивував усіх знайомих нетиповою для тодішніх чоловіків заангажованістю у догляд немовляти, хапався за усі можливі підробітки і діставав неймовірні, як на ті часи тотального дефіциту, речі. У мене були навіть одноразові підгузники, про існування яких переважна більшість тодішніх молодих батьків і не здогадувалася.
Коли через рік після мого народження матері запропонували повернутися на роботу й очолити конструкторське бюро, бо звільнилася вакансія, їй дуже хотілося вирватися з одноманітності домашнього побуту. І вона вже навіть домовилася з нянею для мене. Але батько вмовив її не робити цього, переконав, що їй буде важко, що обом їм буде важко, бо домашню роботу доведеться відкладати на вечори і вихідні, вони не зможуть відпочивати, почнуть сваритися, це відіб’ється на дитині. Запропонував матері не відмовлятися від послуг няні, а у вільний час краще ходити на каву з подругами, до перукарні, на манікюр, відвідувати його у майстерні чи просто відпочивати. Мати погодилася, але вже через кілька місяців батько вперше за час їхнього спільного життя не ліг спати після того, як прийшов додому нетверезим, а влаштував матері скандал за те, що на кухні не прибрано. Вранці він довго вибачався й обіцяв, що таке більше не повториться, мати повірила, але відтоді схожі сцени траплялися все частіше і частіше. І зрозуміло, що батькові зовсім не йшлося про те, щоб мати підтримувала в квартирі ідеальний порядок чи щодня варила свіжий борщ. І я навіть не знаю, про що йому більше йшлося — про щоденне підтвердження того, що йому вдалося перетворити недосяжну красуню на домашню прислугу чи про бажання відчути себе сильним і владним мачо. У тверезому стані батько був зовсім не схожий на мачо і ставився до матері ніжно і з повагою. Принаймні, тоді так було, точніше, так це виглядає у моїх спогадах, які можуть бути оманливими, адже мати напевно розповідала мені далеко не все, та і сам я розумів далеко не все з того, що мені доводилося бачити. Можливо, саме це поєднання протилежностей у характері тверезого і п’яного батька приваблювало матір у ньому, робило їхні стосунки бурхливими і не схожими на сонну млявість інших пар. Я не знаю.
Коли згодом я питав матір про це, вона завжди відповідала шаблонно — у неї не було роботи, вона фінансово залежала від чоловіка і не хотіла залишати мене без батька. Але мені слабо віриться у такі примітивні пояснення.
Мати стверджує, що намагалася знайти роботу, але тепер вона і сама вже розуміла, що зароблятиме значно менше, ніж батько, а домашня робота, яку вони раніше робили разом, потроху цілковито перейшла в її обов’язки, і змінити це вже не вдасться. Попередня батькова заангажованість у моє виховання тепер поверталася тільки у моменти, коли приходили гості і йому хотілося подивувати їх своєю і моєю незвичайністю. Як одну, так і другу він вважав своїми заслугами. Він витягував папки, куди мама повинна була складати всі мої дитячі малюнки, детально описував кожного зліпленого мною у дитсадку пластилінового зайчика, примушував мене декламувати віршики на стільчику і вигадував інші схожі тортури, через це я досі ненавиджу, коли в дім приходять гості. А коли ми переїхали за кордон, де у батьків спершу не було друзів і батько не мав перед ким похизуватися моїми успіхами, які вважав своїми педагогічними досягненнями, він втратив до мене інтерес і міг тижнями не промовити до мене ні слова.