Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
— Вибач.
Він змалечку вмів вчасно сказати комплімент і вчасно промовчати, і саме за це його всі любили, навіть коли він поводив себе як останній негідник. І мені завжди було прикро за те, що всі мої намагання бути слухняним і вихованим ніколи не оцінювалися, бо коли я попадав під поганий настрій матері, то замість того щоб сказати:
— Боже! Як це тільки могло трапитися! Який жах! — і співчутливо покивати головою в такт материній розповіді, я завжди примудрявся ляпнути щось на зразок:
— Нічого страшного, матусю, не переймайся.
І тоді все роздратування матері виливалося на мою голову, бо якою б мізерною не була чиясь проблема, у той конкретний момент, коли вона виникає, для людини не існує нічого важливішого, і марно намагатися переконати її, що все не так страшно. Особливо це стосується жінок. Теоретично я усвідомлюю це, але щоразу, коли справа
І ось я знову у своєму репертуарі. Стільки років виношував своє покаяння, мріяв розповісти тобі це віч-на-віч, при свічках, як має бути, а зіпсував усе своєю дурнуватою чесністю. Пробач мені, будь ласка.
А знаєш, я взагалі не про це хотів тобі написати. Я пригадав твого листа про замки, пригадав ту подорож і зрозумів, що ти маєш на увазі. Коли я сьогодні намагаюся відтворити у пам’яті інформацію про побачені тоді пам’ятки архітектури, музеї, окремі картини, це вдається мені дуже рідко, всі замки зливаються в одну довжелезну анфіладу вікон із арками та вітражами, склепінь із фресками, стін, оббитих шовком. Пригадую, як ми приїхали тоді до Байройта. Це був весняний день, але здавалося, ніби вже літо. Пилюка підіймалася з тротуару і кружляла у сонячних променях, неквапливо переходили вулицю чепурні німецькі бабусі, школярі дисципліновано вишиковувалися в чергу і заходили по одному через передні двері автобуса, щоб продемонструвати водієві свій квиток. Ми з тобою спробували придбати якусь там спеціальну картку, яка зі знижками давала можливість відвідати 20 музеїв Байройта. Не тому, що справді збиралися всі їх відвідати, а просто щоб перевірити, чи путівник пише правду. Виявилося, що картку придбати можна, але реально відвідати вдалося б не більше трьох музеїв, усі інші зачинені, бо ще не почався туристичний сезон. Ми дисципліновано відсиділи нуднувату аудіоекскурсію в театрі Вільгельміни, а потім довго блукали старанно відреставрованими залами її палацу. Я не дуже люблю рококо, і всі ці помпезні портрети, розцяцьковані ланцюжками з квітів, які символізують чесноти замовника, перуки, позолочені роялі і обмін куртуазностями в листуванні не надто мене зворушують. Ще менше мені подобається малярство тієї доби, закостеніле в умовностях і правилах. Я дуже добре розумію французьких імпресіоністів, які боролися з цією традицією і її найвищим уособленням — паризьким салоном, тож заснували свій власний салон із тих, чиї роботи були відхилені на підставі невідповідності канонам. Тепер це найвідоміші імпресіоністи світу, яких знає кожен школяр. А картини тодішніх зірок викликають далеко не таке жваве зацікавлення. Хоча з іншого боку, критерій масовості в оцінці мистецтва є більш ніж сумнівним. Щось я задалеко відійшов від теми, пробач.
Так-от, я пригадую ці нескінченні ілюстрації з Овідієвих «Метаморфоз» на стінах замку, картини самої Вільгельміни, старанні, з дотриманням усіх класицистичних правил — сюжети античної міфології, надмірно промовисті пози, застиглі у стражданні чи радості, але жодної конкретної картини у моїй пам’яті не збереглося, мабуть, вони вразили мене недостатньо сильно. Зате пригадую приватні кімнати Вільгельміни. В усіх бачених раніше замках і будинках-музеях кімнати-вітальні того і навіть пізніших періодів відрізнялися виставленою напоказ розкішшю, яка контрастувала з убогістю та аскетизмом приватних приміщень, — спальні, дитячі, кабінети були крихітними та незручними. Хоча дороге оздоблення віталень теж навряд чи додавало зручності у щоденний побут. Особисті апартаменти Вільгельміни не такі, вони теж просторі й оздоблені з не меншою, а можливо, і більшою розкішшю та фантазією. Відчувається, що вона любила не лише показний блиск, а й зручність, їй було важливо, щоб краса оточувала її постійно. Усі ці уламки дзеркал на золотій стелі, мотиви китайської міфології в декорі, зображення самої Вільгельміни як китайської імператриці — нездійсненна абсолютистська мрія провінційної аристократки.
Потім ми пішли до будинку Ваґнера, і там мені зовсім не сподобалося. Мабуть, через те, що все це було відбудовано після війни, відчувалося, що особиста присутність композитора — це лише ілюзія, створена старанними мистецтвознавцями. А може, це
Та я знову відхилився від теми. Насправді я хотів написати тобі, що добре розумію твої відчуття, коли спершу переживаєш подорож як пригоду, пов’язану з особистими емоціями, а потім потрапляєш у те саме місце разом зі зграйкою чужих людей, які намагаються сфотографуватися у всіх спеціально відведених для цього місцях, аби потім зібрати ці світлини в альбомі-звіті про свою подорож, який гордо демонструватимуть знайомим, хоча їхні враження навряд чи сильно відрізнятимуться від тих, що їх можна отримати після перегляду відповідного документального фільму. Але можливо, все не так схематично, ми ж не знаємо, що відчувають ці люди. А твої настрої могли бути наслідком звичайної втоми. Не поспішай ставити хрест на своєму захопленні туризмом. Як і в кожній роботі, тут трапляється рутина, і з нею потрібно змиритися. А потім ти відчуєш, як щоразу робиш свою справу все краще, й отримуватимеш задоволення уже від цього, а не від новизни побаченого чи пережитого.
Лист Сарони
Дивно, як все ж таки складно людині зробити крок від усвідомлення власних недоліків до того, аби позбутися їх. Ти так переконливо описав своє вміння мимоволі образити, а потім перекреслив усе фразою, що ти не про це хотів написати. Так, ніби те, про що ти написав, зовсім і не важливо, такі собі дрібниці.
Хоча, мабуть, я також часто обмежуюся лише констатацією власних недоліків і пишаюся тим, яка я чесна і самокритична, але змінювати щось у собі не поспішаю. Це ж так складно, та й чи потрібно, якщо в більшості випадків достатньо просто вчасно покаятися, і все буде гаразд.
Наразі не знаю, що тобі відповісти.
Лист Сарони
Я знову думала про наш романтичний тур. Пригадуєш, як ми з тобою приїхали до Ваймара. Там у мене була запланована особлива схема візиту, я хотіла перевірити, як працює подорожування за допомогою організації «Сервас». Принцип її роботи дуже простий — ти можеш скористатися гостинністю незнайомих тобі людей із цієї організації, натомість обіцяєш виявити таку ж гостинність до тих із них, хто захоче приїхати до твого міста. Таким чином можна подорожувати значно дешевше і цікавіше, колекціонувати не лише краєвиди та екскурсії, а й нові знайомства.
Отож, у Ваймарі нас зустріла на вокзалі вродлива жінка з довгим чорним волоссям, у чоботах на високих шпильках. У її зовнішності було щось дивне, і я не відразу збагнула, в чому справа. Вже аж згодом, після уважного спостереження за її мімікою і манерою розмови, я зауважила дивну суперечливість у її зовнішності. Вона була схожа на одне з досконалих зображень на обкладинці якогось глянцевого журналу — доглянутість, ідеальна пропорційність рис обличчя та фігури, майже неможлива без хірургічного втручання, холодний спокій в очах. Але щойно вона починала говорити, як виявлялося, що це дуже жвава і комунікабельна особа, зовсім не схожа на самовпевнену і неприступну красуню. Вона була уважною і спостережливою господинею, детально розпитувала про нашу подорож, нашу країну, враження від Ваймара. Хоча, можливо, це просто розбилося одне з моїх кліше в уявленнях про жінок певного типу. Насправді, зовнішність і характер, мабуть, далеко не завжди настільки пов’язані між собою, як про це прийнято думати. Принаймні, як я про це раніше думала.
Ельке приїхала на новенькому джипі і відразу ж вибачилася, що машина забруднена, бо нею вони з чоловіком зазвичай їздять лише на полювання. Вони з чоловіком були адвокатами, власниками фірми, яка займала просторий кількаповерховий будиночок в історичній частині міста, а жили у віллі, розташованій на кілька кварталів далі. Дітер нещодавно опублікував серію пригодницьких історичних романів про Єгипет.
Увечері ми з ними їли фондю і пили бордо, спорожнили чотири пляшки, а вранці дружно про це шкодували. Їхні стосунки були класично патріархальними, а це нечасто можна зустріти в Німеччині. Ельке, років на п’ятнадцять молодша від чоловіка, після кожного речення запитально дивилася на нього, ніби чекаючи схвалення або зауваження. На роботі вона була його помічницею і керувала веденням кореспонденції на фірмі. Двоє їхніх синів училися в інтернаті далеко від дому.