Амаркорд (Збірка)

Сняданко Наталка В.

— Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? — долинає з рації нетерплячий чоловічий голос.

— Третій, третій, я шостий. Працюю з клієнтом, — цей голос теж чоловічий, але інтонація значно спокійніша.

— Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? — перебиває перший, точніше, п’ятий нетерплячий чоловічий голос.

— Щасливої дороги вам і вашим клієнтам, — меланхолійно відповідає рація приємним жіночим голосом, не уточнюючи, кого це стосується: п’ятого чи шостого. А може, тринадцятого, тобто нас?

Тим часом задушливий хвойний аромат у машині вкупі з цигарковим димом, смородом пічки і випарами тіла водія поволі зменшує силу мого опору, бажання долати

приховані комплекси, віру у власні сили. Я доїжджаю додому, розраховуюсь і з полегкістю виходжу з машини. Вдома на мене чекають чудові порадники з психології, у яких так чітко і ясно написано, чому все відбувається так, як відбувається, і як досягнути того, щоб усе відбувалося інакше. Зараз я прийду, зварю собі кави й порину в цей гармонійний і безконфліктний світ.

— Третій, третій, я п’ятий. Стою на Срезньовського, 7. Де клієнт, бля? — долинає з рації все той же нетерплячий чоловічий голос.

Ось кому ще гірше, ніж мені. І в жодному пораднику не написано, що йому тепер робити: продовжувати обкладати матами клієнтів зі Срезневського, 7, чи поїхати за іншою адресою, щоб привітати наступних клієнтів своїм життєрадісним «бля».

Популярні психологічні посібники не радять часто повертатися подумки до розмов та ситуацій, у яких особливо гостро проявилася ваша невпевненість у собі та приховані комплекси. Важливою засадою автотренінгу є переконання, що «наступного разу буде краще», навіть якщо так не буде. Але я ніяк не можу позбутися цієї шкідливої звички, від якої немає жодної практичної користі, адже наступного, як і попереднього, як і передпопереднього, разу дотепні та влучні фрази завжди спадають мені на думку надто пізно. І так було завжди, відколи я себе пам’ятаю.

Наприклад, мене викликає до себе пан Незабудко і робить зауваження, що в телевізійній програмі багато помилок:

— Якого славня я вчора вже тридцять восьмий раз дивився цього йобаного індіанця, якщо по програмі у нас мав бути Кустуріца?

Юліан Йосипович часто забуває прізвища, а зараз має на увазі Мела Ґібсона, якого називає «індіанцем» після фільму «Хоробре серце», де цей актор і справді знявся у відповідному гримі.

— Я знаю, пане Незабудку, — починаю мимрити я, — Кустуріцу показували по іншому каналу. Це не ми переплутали, а телекомпанія поміняла фільм. Я вже питала їх про це сьогодні, а у відповідь вони надіслали неоплачені рахунки. Ми заборгували за три місяці.

— На хуй заборгованість, за таку лажу штрафувати треба, а не платити. — Пан Незабудко завжди перебуває у поганому гуморі після перегляду фільмів за участю Мела Ґібсона, бо в процесі не може стриматися від зловживання алкоголем. Його вочевидь «попустило» від усвідомлення, що провина не наша, хоча похмурий вираз обличчя недвозначно свідчить: коштів на погашення заборгованості немає. На цьому наш традиційний діалог вичерпується, і я тихенько вислизаю з кабінету. Але майже відразу починаю картати себе за такий «безкровний» відступ. Чому я даю йому зірвати на собі злість, зрештою, мені теж не платили вже три місяці, а я ще повинна виправдовуватись і перед обуреними читачами, і перед телестудіями, які присилають відверту лажу.

I stіll don’t gіve a fuck, y’all can kіss my ass, — сказав би на моєму місці Емінем.

«Мовчіть!.. Чого ви задрочились?» — підтримав би його класик.

«О, як мені це все настоєбенило, піздєц», — поставив би промовисту крапку в дискусії інший, не менш лаконічний автор.

А я не можу, попри всі автотренінги не можу, тому мовчки плентаюся до свого робочого місця і, ні від кого не криючись, знімаю стрес колупанням у носі.

Постійні заборгованості коштують мені чимало зусиль і нервів, левову частку робочого часу я витрачаю на «вибивання» програм, які приходять із запізненням і великою кількістю

помилок. У результаті не залишається ні сил, ні часу якісно виконати власну роботу, а потім приходить логічне незадоволення собою і поглиблення всіх наявних комплексів та загострення всіх набутих неврозів. Я незадоволена собою, результатом роботи, своїм життєвим вибором, своєю долею, яка прирекла мене жити у цій факін-країні, але найбільше я незадоволена тим, що не наважуюся вголос сказати все те, що так логічно і струнко повторюю подумки щоразу після подібної розмови. Чому, наприклад, я вічно виправдовуюся, коли мені вказують на помилки, що їх мав би виправляти коректор, якого півроку тому звільнили за скороченням штату. Чому щоразу нервуюся, коли помічаю у вже надрукованій газеті телепередачу під назвою «Спокійної нічі», серіал «Вічний клич» чи казку під безстатевою назвою «Золушко», яка пропонує ввести нарешті кличний відмінок в російську мову. Телекомпанії надсилають тексти телепрограм та кіноанонсів у вигляді, що більше нагадує якусь таємничу мантру, аніж звичайні речення. Наприклад: «Човен навіть не мав рейса діви, і вже його збуджена команда стоїть до цього як його чоловіча безпека. Речі стають дійсно волосатими». Я не придумала нічого кращого, ніж потрактувати це як фільм на морську тематику: «Таємничі події, які відбуваються на одному судні, призводять команду до несподіваної розв’язки». Але, як виявилося згодом, стрічка розповідала про суперництво між двома спортсменами, які плавають на байдарках.

Телевізійний журнал під назвою «Ґніт» на одному з російських каналів виявився знаменитою програмою «Фітіль», а інтерпретація назви належала нашому комп’ютерному перекладачеві під романтичною назвою «Плай». У фільмі з позначкою «США, 1999» головну роль чомусь виконував Андрій Міронов, а в іншому фільмі, біля якого зазначалося «Кіностудія ім. Довженка», знімалися актори Знічувався Нолте, Пилип Депардьє, Міряй Стріп, Брюс Струмки, Демі Міліція та Шерон Кам’яниста. У фільмі під назвою «Убивця із джакузі» йшлося про японську мафію якудза, а «науково-фантастичний трилер» під назвою «Процес» виявився екранізацією твору Франца Кафки.

В анонсі до фільму «Сватання гусара» я прочитала: «Молодий красивий гусар і дочка лихваря люблять одна одну». Інформація з анонса до фільму «Чотири весілля і один похорон» була ще більш загадковою: «Він любить ходити на весілля сам, але сам не спішить одружуватися сам», — очевидно, ішлося про якогось героя-індивідуаліста. Серіал «Три місії» виявився іронічним перекладом польського «Три ведмедики», а численні тележурнали під інтригуючими назвами «Їврофольк», «Ївроекспрес», «Прямуємо до Ївропи» свідчили про дивну звичку нашого комп’ютера плутати літери, які є гордістю українського алфавіту, про що написано не лише дисертації та наукові дослідження, а й часто цитовані поезії.

Анонс до спортивної телепрограми обіцяв незабутні враження: «Футболісти догравали, чекаючи, поки кінчить воротар», інший анонс повідомляв: «Футболісти „Динамо“ вже награлися французів», анонс до телетрансляції конкурсу краси інтригував: «Той, хто правильно відповість на всі наші питання, буде грати головний приз». Деякі анонси вражали вже не так мовними, як фізіологічними парадоксами. Наприклад, що саме робили герої для того, аби в них народився «позабрюшний син», як це сталося в одному із поданих нами анонсів до фільму, я досі на знаю.

У наступному фільмі грала Пекла Роговцева, яку я вже без особливих труднощів розпізнала як Аду. «Паросток» і «Паросток із Шоушенка» виявилися неправильно потрактованими втечами. «Принцеса Міряй» насправді називалася Мері, «свято першого дієприкметника» стосувалося першого причастя, а всюдисуще «знайомиється», «познайомиється», «знайомиєвся» просто неможливо було виловити в повному обсязі.

I stіll don’t gіve a fuck, y’all can kіss my ass, — повторив би тут Емінем.