Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Коли почалися масові виїзди на заробітки до Італії, мати Дарини була чи не єдиною у своєму містечку, хто не лише не прагнув виїхати (у її віці для заробітків за кордоном уже було запізно), — вона заангажовано відмовляла всіх бажаючих їхати до країни своєї мрії. Мабуть, боялася, що люди будуть розчаровані і, повернувшись, оповідатимуть їй історії, що зможуть зруйнувати образ вимріяної за багато років Італії, яка була предметом її гордості, чимось, що надавало змісту безпросвітній щоденній рутині.
Коли вони вирішили, що поїдуть до Криму втрьох, на машині, Дарина спершу наполягала, щоб усі вони переночували в Золочеві, у її матері, а вранці вирушили далі. І таким чином заощадили години дві, що далеко не дрібничка у маршруті на півтори тисячі кілометрів, коли їхати доведеться старенькою «Нивою» з одним не дуже досвідченим і одним зовсім
Дарині це видавалося хлоп'яцтвом, але вона нічого не сказала. Уся ця ідея відпустки втрьох взагалі не надто їй подобалася: мати постійно поряд двох найкращих друзів дитинства, так по-дурному закоханих у неї і постійно готових зірватися й посваритися через те, що вона ніяк не обере між ними двома, — це був не найбільш удалий проект у її житті. Але через це відмовлятися від поїздки до моря також не хотілося. Вона вирішила ризикнути і тепер постійно настроювала себе на терплячість. Тому не наполягала на своєму, щоб не порушувати з самого початку крихку гармонію їхніх стосунків.
Дмитро й Олекса були друзями ще з дитячого садка, і цій дружбі не зашкодила майже повна відсутність між ними подібностей, як зовні, так і в характері. Дмитро, біолог за освітою, готувався стати шкільним учителем, любив проводити вільний час за книгами й перед телевізором, завжди мав легку схильність до повноти, яка не дуже псувала його зовнішність, і користувався успіхом серед однокурсниць, а особливо серед їхніх мам. Останнім, за Дарининими підозрами, завдячував насамперед своєму чудовому апетиту. Спортивний і підтягнутий Олекса також любив читати й був мрійником, але його рухлива натура постійно гнала його в гори, до моря чи хоча б до лісу за містом. Він отримав водійські права ще студентом і їздив на старій машині свого батька, директора великого підприємства. Після закінчення політехніки планував працювати на тому ж підприємстві, що і батько. Олексі зрідка вдавалося витягти у свої мандрівки Дмитра, а згода останнього поїхати у виснажливу відпустку з наметом замість лежати на пляжі санаторію з батьками була цілковитим виключенням. Дарина підозрювала, що поїхав Дмитро тільки заради неї. І це ще більше напружувало ситуацію.
Дмитро був трохи вищий за Олексу, а Олекса — ширший у плечах, схожий на класичного грецького атлета, Дарині постійно хотілося поставити його в позу дискобола в музеї навпроти відповідної статуї і порівняти реалістичність зображення і рельєф м'язів. Пряме світле волосся та голубі очі трохи руйнували елліністичний типаж Олекси, не давали забути про його слов'янські корені, але зразково правильний профіль його обличчя знову примушував згадати роботи класичних художників. Дмитро мав ледь помітне черевце, яке старанно втягував, розмовляючи з Дариною. Єдиним прийнятним для себе видом спорту він уважав неквапливу прогулянку приємними околицями, мав чорне хвилясте волосся, мабуть, трохи задовге, яскраво-зелені очі, виразне підборіддя з ямкою посередині й густі каштанові вії.
Як це часто буває з найкращими друзями, вони постійно сперечалися, незалежно від того, про що йшлося, — про те, якою дорогою краще їхати, чи про те, якою філософією слід керуватись у житті. Батьки Олекси та Дмитра працювали на керівних посадах, тож обоє хлопців мали можливість слухати перевезені контрабандою зі Східної Німеччини платівки «Бітлів», сперечалися про дію ніколи не бачених наркотиків і пишалися імпортними джинсами, які татусі привозили з відряджень.
Дарина любила пригадувати собі той час, який залишився в пам'яті довгими нічними чуваннями за портвейном, чаєм чи мадерою, слуханням музики, мріями потрапити на захід, поважними суперечками про те, чи справді там так погано з духовністю, як про це стверджує радянська пропаганда, чи радянська пропаганда традиційно прибріхує. Це був дуже романтичний час, схожий на розкльошені білі штани в яскраво-зелених квітах і сорочки зі штивного нейлону, які досі збереглися десь у закапелках її антресолей. Час радіол і бадьорої танцювальної музики, яку вже зовсім скоро замінить солодкава італійська естрада, час вінілових платівок, магнітофонів із шурхотливими бобінами, час неймовірних зачісок, тоненьких вусиків і старанно підголених бакенбардів, час окулярів від сонця, що закривають півобличчя, туристичних мандрівок із незручними наплічниками, довгих подорожей у поїздах і задушевних розмов за канапками із звареними на круто яйцями та смаженими курячими стегенцями. Це був улюблений час Дарини,
Кримська історія з Дмитром та Олексою була чи не єдиним винятком із цієї безперервної безтурботності, першою спробою зазирнути в клопоти дорослого життя. Почалося все з моменту, коли вона зауважила, як їхня велика студентська компанія раптом скоротилася до трьох осіб і вони вже практично увесь час проводили лише утрьох, і це вже було зовсім не так весело й цікаво, як раніше, коли вони мало не щовечора сиділи десь галасливим товариством. Тепер коло тем різко скоротилося, стало менше жартів і більше напружених ситуацій, коли хлопці затято сперечалися про якусь дурницю або мовчки червоніли при погляді на Дарину, коли наввипередки подавали їй руку при виході з трамвая і безперестанку конкурували один із одним, хто замовить для Дарини книгу в бібліотеці, відремонтує радіо чи пофарбує стіни в її гуртожитській кімнаті. Але їй чим далі, тим менше хотілося користатися з цієї їхньої послужливості, й чим далі, тим більше було шкода втрачати добрих друзів і відчувати, що саме через неї розпадеться їхня дружба, якщо вона надасть перевагу комусь одному. Їй доводилося постійно бути надзвичайно обережною, щоб жодне її слово не свідчило про таку перевагу, і ця обережність ставала дедалі виснажливішою.
Але найбільш прикрим було спостерігати, як розумні й дотепні хлопці миттєво перетворюються на ревнивих бовдурів, нікудишніх співрозмовників, тупо зосереджених на кожному її рухові. Часто їй здавалося, що коли вона говорить, жоден із них не розуміє змісту сказаного й навіть не намагається зрозуміти: їм вистачає самого лише спостерігання за рухом її губ, за тим, як підіймаються її груди під час дихання, за її ходою, довжиною її спідниці, висотою обцасів. Спершу це їй навіть подобалося, вона відчувала себе жінкою, вродливою, бажаною. Навіть почала старанніше вбиратись і робити зачіску, макіяж, манікюр. Але коли ця забава затяглася і при цьому продовжувала бути односторонньою, не викликаючи в Дарини почуття у відповідь до жодного із шанувальників, ситуація стала напруженою. Якби за нею упадав хтось один, то, можливо, вона і не відмовила б собі в приємності легкого роману. Чомусь вона була переконана, що у такому випадку цей роман був би взаємно легким. Але те, що цей ненав'язливий флірт мав би зруйнувати багаторічну дружбу, різко міняло справу.
Очі Дарини були темно-зеленого кольору, майже такого ж, як у Дмитра, а обличчя випромінювало ту погідну материнську м'якість, яка часто трапляється у пишнотілих жінок і робить їх дуже привабливими. Хоча Дарина була досить струнка, їй властиві були ця м'якість і погідність рис, некваплива плавність рухів, спокій, що після кількох хвилин спілкування передавався співрозмовнику. Можливо, таке відчуття виникало через матовий відблиск її шкіри чи плавний вигин плеча, можливо, через руки з довгими пальцями, — Дмитрові її руки нагадували вчительку музики з будинку піонерів, навпроти якого він жив і яку щоранку зустрічав дорогою на роботу. Вчителька завжди дуже гарно пахла якимись парфумами, не занадто сильно, але відчутно навіть на вулиці, її нігті були наманікюрені блискучим лаком, вона носила просторі сукні або широкі блузки з вирізом, мала руде, фарбоване хною волосся. Він трохи соромився цієї асоціації і ніколи не розповідав про неї Дарині.
Близько півночі вони доїхали нарешті до Тернополя, де всім довелося зосередитися в пошуку дороги на об'їзну трасу. Можливо, до цього спонукають численні почуті від друзів історії, можливо, з Тернополя й справді так складно виїхати, але це місце неодмінно згадується в усіх розповідях про автомобільні подорожі. Вони добре знали, що десь перед самим виїздом на об'їзну має бути знак праворуч чи то ліворуч і його потрібно не пропустити, бо інакше доведеться в'їхати до міста, а виїхати потім з нього не так просто. Вони всі троє напружилися і зосередилися відразу ж після того, як побачили вказівник, який повідомляв, що за 40 кілометрів вони в'їдуть до Тернополя, — і справді побачили поворот на об'їзну, далі ще один, потім ще, розгубились, повернули явно не туди, і в результаті повернулись у те саме місце, з якого вирушали. Проїхавши цим маршрутом тричі, вони вирішили, що з вказівниками щось негаразд, і запитали поодинокого пізнього перехожого, який повторив їм те саме, що було зазначено на вказівниках. Тоді вони спробували повернути в протилежному напрямку і відразу ж натрапили на міліцейську засідку, якій чи не вперше в житті зраділи, заплатили усталену таксу за незначне перевищення швидкості та довідку з орієнтації на місцевості і виїхали нарешті за місто.