Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Відтоді минуло багато років, і у житті Дарини з'явилося і зникло так багато різних чоловіків, що вона вже звикла думати про них усіх у спокійній, позбавленій зайвих емоцій та напруги манері, так, ніби йшлося про ділових знайомих, а не про коханців. Але цей епізод чомусь здавався їй особливим, і не лише тому, що вона не так уже й часто потрапляла всередину любовних трикутників, а тим більше таких, що в них їй складно було зробити вибір. Справа була не в цьому. Дарині так ніколи й не вдалося збагнути механізму, який керував тоді їхніми стосунками й примушував забути про звичну легкість та невимушеність, щойно вони опинялися втрьох у незатишній кімнаті на березі моря, механізму, який не давав їм можливості поговорити про свої почуття відверто, так само відверто, як обговорювали вони стосунки між своїми друзями, так само відверто, як вони раніше обговорювали з Олексою дівчат, що з ними зустрічався
А поза тим тут справді було надзвичайно гарно. Бухта під абсолютно невиправданою назвою Тиха була мальовничо закрита з обох боків скелями, що врізалися далеко у море. Мабуть, саме це створювало тут своєрідний мікроклімат, і тутешня погода рідко збігалась із погодою на «материку», як називали вони віддалене на кілька кілометрів містечко. Тут було справді затишно, поки яскраво світило сонце і море з лагідним плюскотом облизувало гладкий піщаний берег. Але ця затишність бувала дуже підступна, і їм не раз доводилося рятувати з води свої пожитки й рятуватися від раптового шторму, який за лічені хвилини виникав нізвідки, змивав із берега намети й тенти, хоча ще за кілька хвилин на небі знову не було ні хмаринки й здавалося, ніби вся ця буря тобі лише наснилася. Після того, як їхні намети кілька разів мало не зникли у морі назавжди, вони почали розбивати їх на підвищенні над пляжем. Це було не дуже зручно, бо замість піску під ногами була вигоріла трава й дрібні камінці, до наметів часто заповзали сколопендри, вечорами там було не так затишно, а кожен метр, що відділяв від моря, ставав додатковою незручністю. Хотілося прокидатися і виставляти ноги просто у вологий пісок, щоб п'ятки лоскотала прохолодна вранішня хвиля, змивала рештки дрімоти, а увечері щоб крізь отвори для повітря зблизька відсвічував планктон на воді.
На тутешньому пляжі не було бичків від цигарок, бо вони визбирували їх ще в перший день і більше не смітили, не було порожніх пляшок з-під вина, викинутих звечора в море разом із іншим сміттям. Навіть комарів, здається, було менше, хоча це вже точно Дарина сама собі придумала, бо не могло їх тут бути менше, навпаки, тут водилися сколопендри й навіть змії, що кусаються, а в місті їх не було. Але в порівнянні з так званим цивілізованим відпочинком це все одно були приємні дрібниці.
Їм дуже хотілося залишитися там ночувати, але Дарина змушена була спати на твердому, і вони поверталися до своїх «койкомєст» у дерев'яних хитких прибудовах, під ощадливий душ, у якому нагріта на сонці вода закінчувалася задовго до їхнього приходу, а часом і просто закінчувалися запаси води, і господар тільки розводив руками на всі їхні претензії. Море тут чомусь було зовсім іншим, ніж біля дикого пляжу, розташованого за кілька кілометрів: брудним, холодним і непривітним, — зайти у воду вдавалося лише на кілька хвилин, а потім судома зводила ноги. Дарина лягала на надувний матрац, одягнувши дощовик на свою пов'язку, яку не можна було мочити, і хлопці виштовхували її на глибину, де вона занурювала руки до крижаної води й дослухалася, як дощовик прилипає до тіла. Діти з усього пляжу збігалися подивитися, як її, забинтовану, виштовхують у порожнє море, а потім забирають назад, а самі хлопці у воду не заходять, як не заходить ніхто, бо попри нестерпну спеку вода біля міського пляжу крижана і судома хапає за ноги вже біля берега.
Вони щодня мандрували між цими двома світами, не схожими між собою нічим, окрім хіба що запаху шкіри у повітрі, солоної, терпкої, трохи підсмаженої на сонці, і щоразу це була ніби подорож із кольорового фільму в чорно-білий, із кіно, в якому всі рухаються й розмовляють, до примітивних застиглих картинок-слайдів. Була межа, яка знаходилася при виході з Тихої, і, переступаючи цю межу, вони різко змінювали тон, тему розмови, манеру тримати голову й дивитися одне на одного. Так, ніби дощ нависав над ними й починали боліти голови, все довкола напружувалось утомою і роздратуванням, і в цьому всьому була повна безнадія, а море, пісок і зоряне небо раптом перетворювалися
І справа була не лише в тому, що закохані хлопці поводилися по-півнячому, а Дарина не вміла дати з цим раду. Щось було не так, і це щось висіло в повітрі, зникаючи лише на кілька годин, проведених у Тихій. І ще хіба пізно вночі, коли затихали звуки кнайп і біля моря ставало порожньо. Тоді Дарина часом відчувала полегкість і ледь помітне знайоме піднесення, яке вдома охоплювало її від самої лише згадки про море, а на пляжі у Тихій ставало звичайним станом, трохи спадаючи лише вночі, на короткі години їхнього сну, поміж сидінням біля вогнища, яке тривало далеко за північ, і першими променями сонця, які будили їх, проникаючи в намети, від чого тіло відразу скидало втому недоспаної ночі і наповнювалося енергією сонячного тепла.
Але тут, у приморському містечку, де вони ночували цього разу, це відчуття було дуже слабким, наче радіохвилі короткого діапазону, які з віддаленням від міста поволі зникали й перетворювалися на крихке потріскування в ефірі. Це було навіть не відчуття, а якесь намагання примусити себе щось відчути. Колись раніше, після двотижневого життя в наметі, все було навпаки: потрібно було примушувати себе не відчувати, не помічати, не реагувати. Коли вперше потрапляєш між людей після навіть такої невеликої перерви, відчуття загострюються, і все видається якимось перебільшеним. Надто сильні й переважно неприємні запахи, надто голосні звуки, надто вульгарні жести, багато непотрібного, практично все непотрібне. Таке враження, ніби у тебе в голові поприбирали й перевітрили, і тепер дуже не хочеться, аби все це сміття знову нашаровувалося хвилями втоми й байдужості, тупого спостерігання за мухою за вікном, похмурих роздумів про щось невеселе. Дуже не хотілося повертатися до звичного безладу й отупіння, до якого звикаєш за час життя в місті, за час життя поміж відпустками.
Але та поїздка відрізнялася від попередніх, бо все було не так, як раніше. Замість повільного занурення в приємний і розслаблений стан вона відчувала, як усе більше наростає в ній напруга, розчарування і втома, як із кожним днем усе сильніше хочеться додому. І саме це нав'язливе відчуття, постійне безпричинне розчарування вона пам'ятала найкраще. Так, ніби її запросили в кіно, зачинили в темному залі, але замість цікавого фільму показують одну й ту ж понуру світлину, від якої хочеться відвести очі, хочеться вирватися звідси і втекти якомога далі. Дарина наполегливо шукала в собі межу, яка відділяє відпочинок від тривалого періоду очікування відпочинку, але цієї межі не було. Помічала вона лише дрібні побутові незручності й механічно фіксувала особливо красивий колір моря чи рельєф хвиль. Усі краєвиди були на місці, вона навіть упізнавала місцевих, упізнавала продавців на базарі, але у ній так і не прокинулося жодне з тих відчуттів, до яких вона звикла тут.
Можливо, причина була в порушенні звичного порядку чи навіть ритуалу. Адже вони вперше приїхали машиною, вперше уникнули виснажливого півторадобового лежання на полиці поїзда, марного намагання заснути в розпеченому безповітряному просторі купе, тимчасового полегшення від випитої на зупинці пляшки пива й болісного прокидання перед світанком, бо потрібно виходити, а тільки стало прохолодно і добре спиться. Чекання на електричку посеред заповненого клунками і ящиками вокзалу, недоброзичливих поглядів місцевих, які кожного пасажира сприймають як особисту образу, адже на це місце можна було б поставити товар, гнівних поглядів, які отримуєш замість вибачень щоразу, коли тобі на голову звалюється абрикос чи вишня з горішньої полиці, — можна ж якось обережніше, щоб не псувати товар. А потім кілька кілометрів пішки — по виснажливій спеці, з важким наплічником, коли кожен наступний крок видається чимось більшим за те, на що ти здатна. Але робиш цей крок і пересуваєш внутрішню межу (тепер ти можеш і це), — і згодом якась неправдоподібна полегкість від того, що нарешті можна скинути наплічник і весь одяг, зануритись у хвилі, забути про все, відокремитися від власної втоми, від електричок і поїздів, залишити все далеко позаду й почати новий відлік часу.
Мабуть, забракло лише кількох деталей, можливих, тільки коли живеш у наметі. Прокидаєшся на пляжі від променів сонця, які прогрівають твій спальник лінивим теплом, з розгону вбігаєш в море, і воно миттєво змиває з тебе усю втому ще до того, як починаєш відчувати холод води. Тут важливо не зупинятися, а швидко пливти вперед, — тоді холод минає, м'язи вперше за день напружуються, а потім випускають цю напругу, віддають її воді, разом із усіма скаргами хребта на незручності спальника й піщаного ложа.