Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
— А хочеш, я про дєтство тобі розкажу? — раптом запитав Діма. — Не знаю, чо згадав, але ти припоминаєш мені одну тьолку з дєтдома. Я, знаєш, дєтдомовський, і родітєлєй ніколи в глаза не бачив. Ну і коли по суботах до других приходили родичі, приносили ігрушки, мені так до сльоз було, понімаєш. А найбільше всєгда хотілося печення. Було таке, ти вже не помниш навєрно, цвітне, одно — біле, друге з какао, називалося «Мозаїка». Його всі любили у дєтдомі. І от, досі помню, не повіриш, коли прийшла тьотка одного пацана, принесла йому гостинці і мені дала кульок печення. Я його беріг і даже плакав, коли доїв усе. Так от, ти мені припоминаєш трохи ту тьотку з дєтдома.
Діма захопився розповіддю і для переконливості навіть витяг із шафки на кухні трохи печива «Мозаїка»,
Діма все більше захоплювався спогадами про важке дитинство, а я поволі наважувалася озвучити прохання відвезти мене додому.
Але раптом Дімин член знову напружився. Мабуть, він уже дійшов до того моменту в розповіді, коли партнерка повинна була стікати соками пожадання від співчуття й еротичних фантазій. Я виявилася неготовою до такого повороту подій і того, з якою спритністю неповороткий Діма раптом виліз на мене, але відреагувати не встигла, бо раптом задзвонив телефон.
Після короткої розмови Діма швидко вбрався й вийшов з дому, строгим голосом звелівши мені чекати його. Я не наважилася сказати про бажання поїхати звідси якомога швидше, бо раптом усвідомила, що попри крихкість сухожиль він усе ж таки набагато сильніший за мене.
У момент, коли під час кави й десерту Сильвестров знову полинув у безкінечні спогади про свою бізнесово-поетичну кар'єру, я чомусь дуже виразно пригадала собі те відчуття в порожній Діминій квартирі, обставленій із жіночою старанністю. Мабуть, у нього таки була дружина або ж зафіксованість на дієті та калоріях поволі фемінізувала його психіку. Усюди панував ідеальний порядок, жодного сліду пилюки чи круглих відбитків від горнят на лакованому журнальному столику. Ідеально поскладані речі у шафі, кришталеві келихи і деталь, яка добила мене остаточно — вигаптувана гачком серветка за склом кришталевої вітрини серванта.
Я марно намагалася зосередитися то на телебаченні, то на книзі, погортала навіть каталоги з модним одягом, розкидані довкола ліжка. Кілька хвилин розтягнулися на три години, і в якийсь момент раптом прийшов страх: я раптом подумала: «А що коли він не повернеться?». Звідки я знаю, куди він поїхав, — можливо, він взагалі більше ніколи не повернеться, хто шукатиме мене тут, у замкненій квартирі, що я скажу бабці, подзвонивши звідси, — я ж навіть не знаю адреси. Ще трохи, і мене охопила справжня паніка, але за годину минула й вона — я відчула апатію і голод. Мабуть, доречнішим було б розкаяння за таку легковажну поведінку, але розкаяння не було, навпаки, я передчувала насолоду від того, як переповідатиму Лілі таку незвичайну пригоду. А потім минуло і це, і я вже просто лежала на ліжку й бездумно вдивлялася в стелю, не відреагувала навіть на звук ключа, що повертається в замку.
На щастя, Діма приїхав занадто втомлений, аби продовжувати любовні забави, тому мовчки відвіз мене додому й стримано поцілував у щічку на прощання. Відтоді я більше не займалася бодибілдингом. Я досі пам'ятаю різкий запах діминого дезодоранту. І часом навіть озираюся на вулиці, коли від когось так пахне. Пам'ятаю поскрипування шкіряної куртки й посмішку зі зворушливою дитячою ямочкою на правій щоці. Але зовсім не пригадую ні його прізвища, ні кольору його очей, ні того, чи у нього були рівні зуби. Хоча саме на те, чи рівні у людини зуби, я насамперед звертаю увагу під час знайомства.
У Сильвестрова також є ямочка, щоправда, вона вже втратила різкість контуру, який робить посмішку особливо привабливою. Шкіра обличчя полтавського бізнесмена злегка обвисла, як це буває у людей, які різко схудли, ця шкіра має не дуже здоровий молочно-білий відтінок, на якому чітко проступає поголена вранці щетина. Його погляд розсіяно блукає по моїх грудях, і не відомо, чи він спостерігає за мною, чи просто дивиться кудись убік, думаючи про своє. Жвавий блиск у його очах гасне, щойно він перестає оповідати нескінченні історії свого бізнесового і життєвого успіху і переходить на іншу тему або питає про щось і змушений вислухати відповідь. Лео, здається, також знічується від
Не зводячи розсіяного погляду з моїх грудей, Сильвестров продовжує розповідати. Тепер уже про специфіку свого аптечного бізнесу, про бум на гомеопатичну нафту, про те, як йому вдалося позбутися конкурентів, про плани на майбутнє. Здається, якщо його не зупинити, він може говорити кілька діб підряд. У цьому чоловікові акумульована неймовірна енергія, яку він скеровує дуже раціонально, чітко усвідомлюючи, що йому потрібно від життя.
Зараз, коли я сиджу навпроти нього в купе поїзда і ми їдемо святкувати Різдво у Варшаві, його погляд знову розсіяно зупиняється на моїх грудях. І знову, ніби хтось натискає на невидиму кнопку, Сильвестров починає розповідати про свої бізнесові оборудки. Далі — про літературні інтриги й фуршети на партійні гроші після поетичних вечорів його конкурентів. Важливим при цьому є зовсім не сам вечір і тим більше не презентовані тексти, а зацікавлення присутніх особою його, Сильвестрова, те, яка саме партія фінансує цей фуршет, і цілий ритуал приховування спонсорів, до якого вдаються всі поети з його бізнесового кола.
Зі значно меншим ентузіазмом Сильвестров розповідає про свою сім'ю. Він одружився ще в інституті, бо дружина завагітніла, через декілька років народилася ще одна дитина, дружина покинула роботу, а він став усе рідше з'являтися вдома.
— Я їм тільки заважаю, без мене значно спокійніше, — говорить він, не виявляючи ні найменших емоцій, так що неможливо зрозуміти, чи йому теж так спокійніше, чи все ж таки його ображає така байдужість сім'ї до його персони.
З таким же незворушним спокоєм він знімає джинси, під якими виявляються сині вовняні спортивні штани, таких я не бачила вже багато років, із двома білими смужками, — мені здавалося, що таких штанів уже не існує в природі. З натуральної вовни, зовсім не те, що сучасні китайські синтетичні, які носять вантажники на продуктових базарах, одягаючи до них шкірянку. Але найбільше вражає не це, а очка від позашиваних вручну дірок на колінах. Я не можу відірватися від не надто акуратних, хаотично розкиданих стібків, для більшого ефекту зроблених червоними вовняними нитками. Але Сильвестров не помічає мого погляду і враження, яке справив на мене своїми штанами. Він продовжує розповідати про суд із податковою, про проблеми з бухгалтерією, про складнощі в підборі кадрів. І здається, щиро вірить, що все це мене цікавить.
Бабця колись знайшла на антресолях великої шафи в коридорі цілий пакунок фланелевих дитячих повзунків. Невідомо, звідки вони там взялися, але пролежали запакованими багато років. Жодного разу не вживані, із міцної радянської фланелі, на двісті тридцять відсотків натуральної і неправдоподібно м'якої, зі зворушливими рожевими квіточками. Їх не знищила навіть міль, яка з часом пожирала, здається, навіть таблетки нафталіну, які не встигли вивітритися. Я намагалася уявити собі власну дитину в цих повзунках, і видовище виходило кумедне. Мабуть, до того часу, поки у мене з'явиться дитина, фланелеві повзунки з радянської тканини будуть страшенно модними і ні в кого не буде справжніх, — тільки ці, знайдені бабцею на антресолях.
Сильвестров перевзувся в капці, постелив собі, поцьомав мене в щічку і ліг подрімати до Варшави. Еротичної напруги, нестерпного пожадання самця у цій сцені було так само мало, як сексуальної привабливості в його позашиваних спортивних штанах. Я спостерігала за його обличчям, яке уві сні мало змінило вираз, і здавалося, ніби він за мить прокинеться й почне з того місця, на якому зупинився.
— Так вот, о налоговой…
Цікаво, чи справді все це для нього так буденно, як він намагається продемонструвати, і чому тоді у нього постійно пітніють долоні. Чи від проблем із судинами, чи таки від хвилювання. Хоча, з іншого боку, не так вже і погано, що він не став домагатися мене просто у купе, на брудній полиці з вологою постіллю. Можливо, у готелі після вечері при свічках усе виглядатиме хоча б трохи романтичніше.