Амаркорд (Збірка)
Шрифт:
Потім пригадувала молочні магазини і їхній добротний та лаконічний, хоча і далекий від вишуканості інтер'єр. Масивні алюмінієві бідони, літрові пляшки шляхетної форми, банки різного розміру, кефір у трикутних пакунках, сирочки з родзинками й сірі макаронні вироби у великих полотняних мішках.
Час її юності з певного моменту почав віддалятися з подвоєною швидкістю, і до цього важко було звикнути. Тепер її спогади про юнацьку подорож із двома шанувальниками до Криму були чимось не менш віддаленим, ніж, скажімо, ілюстрації і тексти з підручника іспанської мови, яку вона вивчала в школі. У більшості з цих текстів ішлося про те, як проводить свій день студент з якоїсь екзотичної країни, який вчиться в Москві. Дарину ще тоді значно більше за гіперболізованість напханої в ці тексти пропаганди вражала армійська невблаганність способу існування цих студентів. Те, з якою невтомною радістю вони підскакували з ліжка о 6 ранку, коли кожен, хто не був власником будильника, отримував безкоштовну нагоду бути розбудженим звуками радянського гімну, як старанно щодня
Щось армійське і справді відзначало той час, воно вже не йшло у жодне порівняння із тим, що довелося пережити попередньому поколінню в сталінські часи, але військовий стиль зберігся й у всіх пізніших трансформаціях радянського укладу життя. Це встигла відчути й Ліля, яка також мала у школі уроки військової підготовки, вчилася перебинтовувати поранених і правильно поводитися під час хімічної атаки, вчилася крокувати у вишикуваній за зростом колоні, реагувати на команду: «Кругом!», і не звертати уваги, коли викладач, забувшись, крикне: «Налє-ва», замість відповідного новим стандартам: «Ліворуч». А викладачка з кафедри військової медицини, знайома Дарини, зізналася, що на лекціях студенткам-медикам уже давно не розповідає про те, як виносити контужених з поля бою, натомість примушує конспектувати корисні поради, пов'язані з майбутнім материнством. Спершу вона робила це на власний страх і ризик, але потім про її ініціативу довідався декан, і замість очікуваного незадоволення вона отримала нову назву свого спецкурсу: «Військова медицина у приватному житті». Слово «військова» не дуже пасувало до змісту цих лекцій, але наявності його в навчальному плані вимагали інструкції Міністерства освіти.
Дарина не любила розповідати про Лілиного батька. Ліля бачила його лише двічі: перший раз на фото, другий — по телебаченню. Тоді й з'ясувала, що він був послом України в якійсь далекій латиноамериканській країні. Чи то Колумбії, чи то Аргентині. Не те щоб Ліля не усвідомлювала, яка велетенська різниця поміж цими двома країнами, але на той момент її більше хвилювало дивне відчуття, коли вона бачила перед собою обличчя зовсім чужої людини й усвідомлювала, що ця людина мала б бути їй найріднішою у світі. Це було кумедне відчуття і чомусь зовсім не трагічне, як вона цього очікувала після постійних співчутливих зітхань дорослих через те, що вона «росте без батька». Ліля була зовсім не впевнена, що хотіла б, аби цей огрядний лисуватий чоловік із позбавленим виразу чиновницьким обличчям активно втручався в її життя. Максимум, що він міг би для неї зробити, це запросити в екзотичну подорож до своєї Колумбії-Арґентини або ж залагодити їй навчання в престижному вузі. Але батькові, мабуть, також не хотілося втручатись у її життя, тому він не запросив її в подорож, — обмежувався лише досить нерегулярними грошовими виплатами.
Попри відвертість їхніх стосунків, які більше нагадували стосунки двох подруг, а не матері з донькою, Дарина ніколи не розмовляла з Лілею про обставини її народження. Тільки одного разу, коли Ліля народжувала Настю, а Дарина сиділа біля неї у палаті для сімейних пологів.
— Як тепер все змінилося, — сказала вона Лілі. — Коли я народжувала тут тебе, усе було зовсім по-іншому.
— Що саме змінилося? — не зрозуміла Ліля. — Адже дехто з персоналу тут працює більше двадцяти років, а деяким пристроям теж явно не менше.
Але тут на доньку накотився черговий напад переймів, обличчя її зблідло, і Дарина не стала розповідати їй, що зміни ці справді малопомітні зовні. Змінилося щось в атмосфері, а ще імовірніше, у самій психології лікарів і жінок, які народжують. Дарині здавалося, що у Лілі просто не могло виникнути такого відчуття панічного жаху, яке охоплювало саму Дарину перед кожним годуванням, — їй тоді здавалося, що їй вже ніколи не принесуть дитину, яку забрала войовничо настроєна няня, не звертаючи уваги на те, що немовля не встигло поїсти, що її визнають нездатною до повноцінного материнства, що все вона робить не так і ніколи не навчиться робити, як потрібно. Дивлячись на майже спокійне обличчя доньки, зосередженої на правильному диханні й тому, щоб заощадити сили на потуги, Дарина пригадувала власний клаустрофобічний жах від сірих стін у палаті, стогонів жінок на сусідніх ліжках, рудавих плям застарілої крові на запраних сірих простирадлах, сувору заборону носити труси й необхідність затискати між ногами ганчірки, які вбирають кров. Те, як складно було пересуватися з цією просякнутою кров'ю ганчіркою між ногами. Згадала обов'язкову клізму на третій день після пологів. Набряклі в камінь груди, з яких неможливо було вицідити й краплі молока, сувору няню, яка відмовлялася масажувати, поки їй до кишені не запихали відповідної купюри, далі витягала гроші з кишені, перевіряючи, чи їх достатньо, і, не відволікаючись на миття рук, бралася за болюче зціджування. Уже на другий день після пологів їх вишикували в коридорі, як на розстріл, усіх двадцятьох породіль, бо прийшов на огляд головний лікар із моторошним прізвищем Майданек, — він швидко пройшовся повз їхню сирітську колону (усі в поплямлених
— Відкрити груди! — голосом тюремного наглядача скомандував лікар Майданек, і вони почали неслухняними пальцями шпортатись у ґудзиках. Він ще раз пройшов повз усю колону, помацав кожну за груди й кількох із них вивів наперед, серед них була і Дарина. Ще раз обмацавши груди Дарини й кинувши скептичний погляд на її худорляву постать, категорично заявив:
— Молока в тебе не буде, і не старайся!
Потім їй всю ніч снилися жахіття, у яких доктор Майданек відрізав їй груди й примушував власноручно згодовувати їх вуличним псам, які дерлися за ці невеличкі шматочки м'яса, намагаючись заодно відхопити й шматок руки.
Наступного ранку вона прокинулася в гарячці і з набухлими від молока грудьми. Зціпивши зуби, вона масувала і зціджувала, а коли не мала більше сили, кликала чергову медсестру і пхала їй купюри до кишені. Молока вистачало Лілі й ще трьом немовлятам, матері яких мали замало, хоча давати молоко чужим дітям лікарі чомусь забороняли, наполягаючи на тому, щоб матері переводили дітей на штучне вигодовування. Деякі так і зробили, і молока в них більше не було, але ті троє, які потай брали молоко Дарини, потім таки почали повноцінно годувати своїх дітей. Дарині навіть удалося уникнути маститу, майже обов'язкового у всіх породіль, яким приносили немовлят не тоді, коли ті хотіли їсти, а за визначеним доктором Майданеком графіком, а якщо дитина у цей час спала, її забирали голодною, підгодовуючи потім водою з глюкозою, до якої потай домішували димедрол, щоб діти менше плакали й краще спали. І хоча тоді ще не було відомо, що димедрол дуже шкідливо впливає на діяльність мозку, давати його новонародженим усе ж таки було заборонено. А молоко застоювалось у грудях породіль і викликало запалення, яке переважно закінчувалося втратою здатності годувати грудьми, а часом могло викликати утворення ракових пухлин.
Про все це Дарина розповість Лілі вже згодом, коли вони з Настею будуть вдома. Ліля і Дарина довго розмовлятимуть про те, чи мають усі ці безпідставні страхи і фобії зв'язок зі шкільною формою і військовою виправкою, які були такими важливими елементами виховання в часи Дарининої юності, з беззаперечним авторитетом учителя, якого потрібно боятися, а не поважати й любити, з досконало розвинутою в школах системою штрафів за найменшу провину, з самим духом навчання, головним у якому була ідеальна дисципліна і здатність беззастережно підкорюватися волі вчителя, тупо і некритично запам'ятовуючи належний об'єм інформації замість того, аби вчитися самостійно мислити й аналізувати.
Усього цього Ліля була позбавлена принаймні вдома, і це виробило в ній внутрішній опір до будь-яких форм примусу і відсутність страху, пов'язаного з невпевненістю в собі. І хоча Ліля не менш часто сумнівалася в собі, ніж Дарина, це була інша невпевненість, ніж та, яка примушувала Дарину капітулювати перед кожною хамуватою продавчинею, перед співвітчизниками, які штовхалися ліктями в трамваях, перед водіями маршруток, які курили в салонах і голосно вмикали попсове радіо, перед малярами, які халтурили, а на зауваження відповідали матом. Ліля значно краще за Дарину вміла давати собі з цим усім раду, ніколи не опускаючись до перепалок на рівні взаємних образ, але завжди з гідністю даючи відсіч. Дарина тішилася цьому і не була певна, чи вважати це власною педагогічною перемогою, чи таким був загальний вплив на це покоління обставин і часу, який все пришвидшував свій біг, примушуючи зосередитися й уважніше стежити за внутрішніми й зовнішніми змінами.
Це уважніше стеження краще вдавалося Дарині відтоді, як вона стала менше часу проводити на роботі. У неї було відчуття, що вона відчинила вікно у кімнаті, в якій довго сиділи багато людей, і через це вікно увірвалося холодне зимове повітря, від якого всі зіщулилися, але одночасно й глибше вдихнули. Вона багато років просиділа в такій кімнаті, в герметично закупореному просторі поліклініки, у якій час рухався значно повільніше, ніж за її стінами. Особливо гостро Дарина відчула це під час забави, на яку запросила співробітників з нагоди свого виходу на пенсію. Поряд із нею в їдальні поліклініки зі старосвітським інтер'єром і керамічними колонами біля стін сиділи Ліля з Іриною, а за довгим столом весільного штибу, заставленим дрібними тарілочками з салатами та закусками, співробітниці, з більшістю яких Дарина пропрацювала більше двадцяти років. Слухаючи традиційні в таких випадках тости й жарти, незмінні протягом усіх цих років, спостерігаючи за розповнілими співробітницями, які намагаються танцювати під музику своєї юності, Дарина вперше чітко усвідомила, що цей острівець незмінного часу незабаром зникне з її життя. Зворушливі привітання профспілки, яка ще досі сприймала себе не менш поважно, ніж у старі часи, хоча її функції вже давно звелися до розподілу серед численних бажаючих лічених санаторних путівок за нижчими цінами. Відділ кадрів, у якому й досі користувалися масивною дерев'яною рахівницею і бланками десятирічної давності. Цитати з пісеньок радянської естради, які роками не набридали Дарининим співробітницям і досі звучали в більшості тостів, викликаючи ввічливий сміх захмелілих медпрацівників. Усі ці люди нарікали на низьку зарплатню й хотіли змін, не згадуючи або й не усвідомлюючи, що самі ж стануть першими жертвами цих змін, нездатні пристосуватися до вимог часу, що занадто швидко рухається за межами їхньої фортеці-поліклініки, вікна якої все ще вдається тримати міцно зачиненими.