Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

Він марнів, марнів, бездольник.

От, як стій, колись царівні Забажалося спитати:

«Як зовуть тебе, молодче?

Хто ти родом? Звідкіля ти?»

Одказав на те невольник:

«Могаммедом прозивають.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають».

Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної ти-хомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.

Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають, —

саркастично

закурникав він собі під ніс... — Так, так!.. «З кохання помирають»... А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?

— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.

— Отже ж ні! — злісно тріумфуючи, одказав Володимир. — Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»²⁰ то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрій-ці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце — наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!» — Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюван-ням! — кажу я до арабіста. «Ну, ні! — і говорить він. — У озрійців кохання було високоідеальне... Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були — з кохання». — То де ж тут ідеальність?! — не повірив я. — Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dor-salis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків... Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав... У героїв це дуже звісна річ... Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste¹ про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода... Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу... Коли хочете, смерть і не погана... Т-а-а-а-к... А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах... Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.

Лаговський почув, як Костянтин нетерпляче заворушився коло нього на лаві, живовидячки угніваний на Володимира, що перебив їх гарний поетичний настрій.

— То ви, бачу, справді в платонічні любощі зовсім не вірите?— одмовив Лаговський Володимирові. — Ну, й не вірте: fides — res privata²¹.

— Не вірю, бо платонічного кохання навіть і не може бути.

— Чому так думаєте?

— Тому, що знаю. Та ми вже з вами колись про це й балакали. З досвіду ми всі знаємо, що той, хто був закоханий, думає тільки про одно, яким би способом довести віддаль між собою та любкою на мінус три вершки. А коли хто каже, що він любить тільки ідеально і більш нічого не бажає,

як ідеальності, то він, очевидячки, бреше, і я йому не повірю.

— І всі, геть усі брешуть?.. Вся тая безліч поетів, письменників і філософів, що писали про ідеальне, кохання, всі брешуть?!

— «Поети», «письменники», «філософи»... — а це що нам за авторитети... В Біблії про Немврода десь сказано, що «той бисть велій ловець пред Господом»: я про кожного поета, чи борзописця, чи ідеалістичного філософа сміливо скажу: «той бисть велій брехун пред Господом».

— Ну, а молитися ви можете? Молитися, себто умиляти-ся душею перед Богом, ви здатні? Плакати з молитви ви можете? — запитав Володимира Лаговський, добре тямлячи, що він атеїст або байдужний.

— Ні, молитися не здатний. Бо самі знаєте, що я в Бога не вірую.

— А інші люди — тож само, на вашу думку, не щиро моляться і не умиляються?.. Вони тільки молитовні слова вимовляють?.. Коли вони вам скажуть, що аж плачуть од щирої молитви, то ви, із свого власного досвіду, хіба й про це скажете, що цього бути не може?.. Скажете, що вони тільки одурюють інших?..

Костянтин у пітьмі похвально погладив Лаговського по руці, наче мама слухняну дитину. Володимир хвилинку помовчав, а потім насмішкувато, щоб поглумитися з Лаговського, спитав:

— А ви, ви — молитеся? Молитеся і аж плачете?!

Лаговський один момент помовчав.

— Не часто, але молюся і здебільша ще й плачу, — твердо одказав він далі, хоч його й дуже прикро вразило, що Володимир своє питання про таку делікатну, інтимну справу ставить так напрямки і так неделікатно. — Еге ж, — знов твердо додав він, — і щиро молюся, і в чисте кохання вірю, і вірю, що можна любити без бруду і без думки про мінус три вершки.

— Ну, а я того не розумію, — недбало буркнув Володимир, ліниво позіхнув, підвівся та й повільно пішов додому.

Професор зостався з двома другими братами. Якийсь час усі вони мовчали. Мовчанку перебив Костянтин.

— Що за гарна людина з вас! — сказав він до Лаговського з гарячим надпоривом. — І гарна, і розумна!.. Тільки ж я думаю, що Володимирові ви могли б дати одсіч і трохи різкішу, менше церемонну, ніж це ви зробили були!..

— Мені було б шкода казати щось різке Володимирові, бо він дуже довірливо ставиться до мене. З вами, бачите, він холодно мовчить, а я днів тому три од нього чув цілу сповідь; він розгорнув передо мною свою душу.

— Ат! Володимирова сповідь і Володимирова розгорнута душа — не високу можуть мати ціну! — легкодумно буркнув Костянтин. — Він Мені нагадує перегнилого замороженого судака, що доки холодний та мерзлий, доти й терпіти його можна; коли ж ви покладете його собі за пазуху та коли він розігріється та розтане, то аж на цілу хату сморід піде, хоч носа затикай.

Лаговський не згодився з Костянтином, але думав, про таку дражливу справу краще й не споритися. Вони підвелися з лави і тож само пішли додому, бо далі-далі час був і спати.

Володимир тим часом уже роздягся і лежав був у постелі на своєму тапчані, читаючи якусь маленьку і товстеньку книжку. Професор зайшов до нього, привітно побажав йому доброї ночі, тільки ж не зараз пішов із його світлички, а сів коло нього на постелі. Він чогось ніби ждав, бо відчував душею, що між ними двома перебігло щось непомітне, але прикре і що Володимир трошки невдоволений проти нього, тим часом як Лаговському бажалося, щоб між ним і дорогим його приятелем не було жодних нелагід.

Професор сидів коло Володимирових ніг і мовчав; Володимир лежав і мовчав; і один на одного не дивилися, а гляділи кудись набік, на стінку, де лазила якась сколопендра, невеличка гадинка, ніби тисячоніжка, тільки така, що не кусається. Перший забалакав Володимир, простягаючи до професора оту мініатюрну книжку, яку був читав перед його приходом. То були «Heine’s Werke».