Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

— Перегортаю ваше Євангеліє, — сказав він. — Мені хотілося щось почитати на ніч, я зайшов до вас і побачив на столі оцю німецьку книжицю, що ви, бачу, скрізь возите з собою, мов Євангеліє. Давно я вже не брав її до рук... А справді, нічого собі писав [...] От хоч би це...

І він, підвівшись на ліжку і спершись ліктем об подушку, голосно прочитав по-німецьки про покуту імператора Генріха в Каноссі:

Коло замку у Каноссі —

Генріх, цар німецький, — босий І в сороччині покутній...

Ніч — холодна і дощлива.

А

з вікна хтось виглядає.

І, як місяць осіяє,

Видко лисину Григора Та Матильдинії груди.

Цар — блідий; пригасли очі;

«Pater noster » він бурмоче.

Та в глибу в царевім серці Скреготить інакший голос:

«Ген далеко, в ріднім краї,

Там стоять великі гори,

А в горах росте залізо,

Що придасться на сокиру.

Ген далеко, в ріднім краї,

Там могутнії діброви,

І з найбільшого дубища Вийде обух на сокиру,

Гей, мій краю, рідний краю!

Ти народиш і людину,

Що гадюку наших болів Перетне його сокира».

— Оце мені поезія! — покликнув Володимир, дочитавшися до кінця. — А ви що скажете?

— Скажу, що це безгранично прекрасна поезія, — відмовив професор, прихильно вглядаючися в Володимира, який йому тепер-о дуже подобався своїм одушевлениям і навіть на обличчя здавався гарним. — Тільки ж і любовна лірика має свою raison (Tetre¹.

— Raison cTetre!.. — перебив Володимир. — Але ж просто сміх після «Каносси» читати в того самого Гейне, ну хоч би от що...

Він навмання розгорнув Гейне в другому місці і вичитав:

Коли настав чудовий май,

Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання...

— Спору немає, — сказав він далі,— що коли липучі роз-пуколки розвиваються на деревах, особливо на тополях, тоді Венера найлегше ловить людське серце... Але щоб із цього виходила велика поезія, я того не скажу... Сам я людина грішна, — іронічно вкинув він, — і Венері служу часто, але поезії в тім своїм служінні, простіть, не бачу!

— А ви служіть не Венері, а краще Артеміді або Весті, лагідно сказав професор, гладячи Володимира по руці. — Та я, правду кажучи, всім оцим вашим бутадам не вірю: ви й самі більше хилитеся до Вести, але перед людьми вам хочеться сказати якийсь дотепний парадокс, то ви й удаєте циніка. От хоч би про того озрійця...

— Про озрійця? — комічно обурився Володимир. — Ні, ні! Про озрійця я був не парадокси казав, а реальну правду. Признаюся, що тоді, як спорився з вами, то був спорився ще тільки на злість вам; але оце, без вас, я ще раз уважно перечитав Гейневого «Der Asra» і зараз вам доведу з правничою пунктуальністю, що озрійця я розумію точно... Хто такі — оті озрійці?

— Хто? Звісно араби!

— Так... Ну, а тепер, хоч ви й не правник,

розміркуйте: чи міг природний араб бути чиїмсь невільником за часів арабської імперії, за часів арабського халіфата?

— Ну, мабуть, не міг...

— Таки не міг, це я вже й дійсно знаю... Виходить, що тая Гейнева подія одбувалася вже тоді, як арабський халіфат занепав... себто після X віку... Це terminus a quo²²... Та в Гейне єсть і точніша дата. Царівна в нього зветься Sultanstochter:

Taglich ging die wunderschone Sultanstochter²...

...Ну, а султани — відколи вони позаводилися на сході? Не пам’ятаєте?

— Вибачте... трохи призабув... Здається, після XI віку...

— Та вже ж! Бо султанський період — період панування турків... Арабин-озрієць міг бути невільником не інакше, як за пізніших, турецьких часів, себто за часів широко розвитого гаремного життя. А ходити по турецьких садах, стояти коло гаремних фонтанів, бувати серед жіноцтва, зустрічатися з турецькими царівнами — вже ж нікоторим чоловікам турки цього не дозволяють, хіба що євнухам. Чи так?

— Нехай і так, — згоджувався Лаговський, ще не зовсім догадуючись, до чого веде Володимир свою казуїстику.

— В такім разі вся Гейнева подія стає зовсім ясною, наче на долоні. Діло було в султанському гаремному саду, де всі невільники — євнухи. Але туди, через недогляд, попався не-вільник-озрієць, що не був євнухом.

Гаремна царівна, Sultanstochter, навіть і здумати собі не могла, щоб до гарему... — розумієте, до гарему!! міг затесатися незвалашений чоловік. Вона думала була, що й озрієць не хто, як євнух; а що всі євнухи народ гладкий, товстий, жирний, рум’яний, то вона здивувалася, чого це наш озрієць блідий та й аж сохне. Ну, захотіла розпитатися, що і як. То він їй: «Ба, я не євнух! А коли ти мені оддаси себе, то я аж замучу тебе своїм юнацьким коханням, бо я — озрієць, а оз-рійці, як пригорнуть жінку, то вже й випустити не хотять, ба навіть з такого кохання аж помирають...» Що далі було, Гейне не каже, та догадатися вже неважко: врадувана царівна, що, замкнута в гаремі, аж пропадала за мужчиною, кинулася озрійцеві в обійми... А озрієць, з любовної голодовки, мабуть, таки й помер на її грудях.

— Тю-тю!! — роззявив рота Лаговський. — Оце парадокс — так парадокс!! Ну, та й казуїст із вас!

Згодитися з Володимировим толкуванням Гейневої поезії він, очевидячки, не міг, але всі ті комічні доводи йому сподобалися через свою казуїстичну дотепність і ще ніби й солідну науковість. Він розлігся сміхом, аж спинитися не міг. Володимир весело поглядав на нього, бо бачив, що проти його жартівливої адвокатської казуїстики Лаговський не може вже нічого вдіяти.

— Тільки ж ви, поети, такий народ, що жодних доводів не послухаєте, — кепкував Володимир далі. — Ви — наче жіноцтво, що вислухають якийсь довід і скажуть: «Ваша щира правда, але мені здається інакше...» Я певний, що взавтра ви, сидячи коло моря, «там, де плещуть ясні води», знов співатимете втрьох із братами «Озрійця» і казатимете: «Це — платонічне кохання, бо нам так здається...»