Андрій Лаговський
Шрифт:
Побурчавши трохи, — а Володимир — то й чималенько, вони згодилися. Професора ніхто не силував, бо знали, що він у чужім неінтереснім товаристві попросту мучиться.
Через тую візиту щоденна надвечірня прогулянка сім’ї Шмідтів не могла відбутися. Зоставшися самотою, професор надумався та й пішов навідати художницю Петрову. Її участок був далеченько; а вона, відколи всі Шмідти поз’їздилися, ані разу більше не заходила до них.
— От, милу несподіванку зробили мені! — привітала його Петрова. — А я скількись разів про вас собі згадувала... Не раз бажалося розбалакатися з такою інтересною людиною... Недавно знов прийшла книжка журналу, де про вас — критика.
— Ну, — засміявся професор, — коли вам цікаво було побачити «таку інтересну людину», то треба було не полінуватися та хоч разочок за ціле літо навідати Шмідтів... Ба там ви побачили б були цілу пригорщу далеко інтересніших людей,
— А чи знаєте ви, що далі сталося з тим бідним, нещасливим учителем? — спиталася Петрова замість просто відповідати на його запит. — Може б, хотіли послухати?
— Ах, ні! Не кажіть нічого, не кажіть! — як стій затурбувався професор. — Коли це має бути щось проти сім’ї Шмідтів, то я й слухати не хочу. Вони прекрасні люди — це я дійсно знаю; свідомо нічого лихого нікому вони зробити не можуть — це я теж дуже добре знаю... Я їх незвичайно люблю... А що вони мене люблять як рідного, то я не можу... не то, що не хочу, але органічно не можу слухати що-небудь проти них...
Художниця іронічно скривила губу.
— Добре! Нічого про вчителя не казатиму, — згодилися вона, — тільки ж у такім разі не одкажу й на ваше питання, чому я не заходила ввесь час до ваших Шмідтів... Або ні, одкажу загально: як ви органічно не можете слухати чогось проти своїх Шмідтів, так само й я органічно не мала охоти йти до них... Опроче, їх сім’я ніколи мене не цікавила... Люди собі, як люди...
— Ну, це вже ні! — заспорився професор. — Шмідти не просто «люди собі, як люди!»... Вони... вони...
Він слів не знаходив, щоб вияснити свою думку. Художниця скількись хвилин не одповідала; потім повільно сказала, не без очевидної іронії:
— А втім... Хоч і здавалося мені, що знаю Шмідтів, як свої п’ять пучок, та, мабуть, я їх досі ще не розпізнала... Мабуть, це справді якісь екстраординарні та ідеальні люди, коли в них закохалася така людина, як ви...
— Чи не сором вам отак глузувати, Ганно Володимирівно? — докірливо сказав професор. — Що воно має значити: «така людина, як ви»!.. Та й здається, що ми помінялися ролями, — додав він весело, бажаючи перевести розмову на жарт. — Мав би я, кавалер, казати вам компліменти, та натомість чую їх од вас, од дами!
— З мене стара дівуля, то смію казати молодим паничам які хочу компліменти... а надто, коли передо мною не кавалер, а поетичний професор-панночка... — розсміялась Петрова. — А свою увагу: «така людина як ви», — я охоче поясню, коли ви мені скажете, куди ви поділи свою місячну платню, свої гроші за цей місяць...
І вона з усмішкою чекала на його відповідь...
— В цьому Туапсе, здається, не можна в одному кутку плюнути, щоб у другому кутку зараз того не впізнали, — сухо одрізав Лаговський.
Діло було в тім, що саме в той день, як пішов він на пошту одібрати своє місячне «жалування», переслане в Туапсе, він чогось із самісінького ранку чувся в дуже й дуже ідилічному настрої: гарні відносини до Шмідтів, повна сердечна втіха, повна душевна рівновага, з якої він уже цілий місяць не виходив, робили Лаговського таким щасливим, що йому аж молитися хотілося. Одібрав він свої гроші з пошти, пішов посидіти до моря і побачив, що в холодку сидять і снідають з десятеро теслярів та мулярів. Це були українці і, очевидячки, недавно ще й приїхали сюди, в Туапсе, бо розмовляли всі не туапсинською мішаниною, а чистою українщи-ною. Одягнені вони були страшенно вбого, в якісь дранки, а снідали самий хліб та часник. Лаговський витяг з кишені свої гроші, що оце одержав був із пошти, та й, лишивши со
бі карбованців тридцятеро на прожиток, решту оддав тим людям і прохав, щоб нікому про це не плескали. Але один із тих теслів робив тепер на участку в Петрової і, розказав їй про цю подію.
Розмова, що розпочалася в професора з Петровою з цього дражливого приводу, була спершу професорові дуже не до серця. Тільки ж Петрова своїм художницьким тактом повела справу так делікатно, що професор за скількись хвилин заспокоївся і забалакав з Петровою зовсім щиро:
— Ви тільки з непорозуміння можете дивитися на такі мої вчинки, мов на добродійство, — довірливо казав він до художниці. — Ви забули євангельську приповість про тую вдовичину лепту, яка єдино може мати моральну ціну... Ат! Уже бачу, що на мою згадку про християнство у вас на обличчі перебіг осміх... Ну, то знайте: звичайного християнства з його трьома богами та з попівством я й сам узагалі дуже не люблю; але ж наївні й правдиві євангельські притчі мені сильно подобаються. Особливо ж мені здається незаперечи-мо справедливою тая ціна, яку складає Йсус усяким, що так звуться, добродійним жертвам: все, що подавали багатирі
— Ваше існіння — паразитне?! — зачудувалася Петрова. — Талановитий учений, талановитий поет — і... паразитне ісіння?
— А ви як думали? Все моє життя складається з того, що я насолоджуюся наукою, та поезією, та естетикою — тим часом як другі без хліба пропадають, а на мене працюють. Це не є трутневе життя?
— Ну, в такім разі й моє життя — паразитне, — розсміялася художниця, — тільки ж я його змінити не захочу. Правда, я ніколи не забуваю, що сучасний лад несправедливий... я з цілого серця спочуваю і соціалістам, й іншим радикалам, ба навіть анархістам... я й сама силуюся сіяти поміж усіма людьми, з ким зустрічаюся, ліберальні, визвольні думки... думки про те, що треба соціальної революції... Але кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це — моє покликання.
— Коли хочете од мене правду знати, то більше-менше паразит і ви, — не вагаючись і не церемонячись, одказав професор. — Тільки ж у вас єсть супроти мене один козир, якого я не маю. Бо хоч ви через свою привілегійовану естетичну професію й сидите трутнем на шиї в тих бідних людей, яким нема жодного діла до ваших естетичних художніх творів, то ви рівночасно добре-таки цікавитеся долею тих самих бідаків та й приносите, яку можете, свою ідейну і практичну працю проти сучасного несправедливого суспільного ладу... Ви хоч протестуєте... А я й того робити не можу!
— Чому?
— Бо я — жмут вимотаних нервів, жмут напружених струн, а не нормальна людина, як усі. Доки ніхто не шарпає того жмута струн, доти він лежить спокійно і нікому не шкодить, і дисгармонії з нього не чути; а іноді навіть, наче Еолова арфа, звучить він непоганими якимись акордами, що нікому вух не ріжуть... Але нехай-но мені доведеться хоч легесенько схвилюватися, заколотитися — вже я й лягаю слабий, вже мало-мало не вмираю!.. Через те я й газет не смію читати: це мені й лікарі заборонили; бо скоро прочитаєш про яку-небудь нову людську кривду та сильно обуришся — от уже й заслабнеш... А коли я слабий, то я й сам мучуся, й іншим людям прикрий стаю, з ким тільки маю відносини, бо стаю й капризний і несправедливий до людей... а деякі з тих людей од мене навіть залежні — приміром студенти... а вже ж марну й велику муку завдаю я тим, котрі пораються коло мене, щоб мене погоїти... Та це ще не все лихо, бо найважніша біда — от яка: скоро я заслаб і втратив душевну рівновагу, я вже й до жодної праці стаю нездатний... ну, а що таке я без праці?! Чого я вартий без праці?! Або роз-гляньте попереду, що таке моя... вибачайте... «праця»?.. Моя «праця» — це наука та естетичне писання... Вони коли нікому й не йдуть на безпосередню користь, то принаймні дають певну втіху невеличкій жменьці людей — учених та естетиків. Нехай тих людей і небагато, та все ж, доки я працюю, доти я почуваю, що працюю не виключно для своєї особистої втіхи й спокою, ба ще й для втіхи інших людей. Правда також, що ідея «втіха» не те саме, що «безпосередня користь»: тільки ж обидві ідеї, робити «на втіху людям» і «на користь людям», мають між собою деяку спільність, і точну межу проміж ними прокласти не можна; через те я дозволяю собі більше-менше ідентифікувати обидві ідеї. Ну, так от: доки я працюю, доти я маю ілюзію, що комусь моя праця придасться і буде, може, й корисна... Покладімо навіть, що скептицизм прожене мою ілюзію, буцім з моєї праці приходить комусь дійсна користь, так і тоді я смітиму своїй совісті шепнути принаймні от що: «Добре! Моя праця йде тільки на втіху декому, а не справді на користь. Ну, але той, хто декільком іншим людям подає якусь утіху, чи то своєю наукою, чи естетикою, — той, в усякім разі, не належить до ворогів суспільності, бо він ще не робить світові активної шкоди, хоч і не чинить активної позитивної користі»... Ну, так от розумієте моє становище?.. Тільки доти, доки я не ляжу вкрай слабий і вкрай розбитий, можу я мати оту потрібну для моєї совісті ілюзію, що моє трутневе існіння не є нікому активно шкідливе... або, скажемо, не є надмірно шкідливе. Коли ж я, хоч би навіть з дуже благородного обурення, заслабну і стану нездатним до нічого і зроблюся тягарем для других, то тоді вже й ілюзії в мене не може бути, бо я тоді навіч бачу, що з мене стався для світу вже активно шкідливий паразит і більш нічого...