Андрій Лаговський
Шрифт:
Він із усіма трьома молодшими Шмідтами одійшли були от Туапсе далеченько, аж на Кадоський маяк, і стомлені з ходіння порозкладалися там на спочинок коло моря. Саме тоді зійшов молодик і кинув бліде, фантастичне світло на їхню сидячу чи півлежачу групу, що згуртувалася на високій прибережній скелі. Під тим чарівним місячним світлом професор задивився на своїх молодих приятелів, та й ніколи вони не здавалися йому такі прекрасні на вроду, як оце тепер; навіть Володимир — і той виглядав ефектно, в усякім разі елегантно, чого професор не зважився б був сказати про свій власний розтріпаний одяг. А Аполлон з Костянтином дивилися красенями просто надземними, поетично-етер-ними або принаймні середньовіковими лицарями.
«Ні! — сказав собі Лаговський на думці. — Це свідчило б дуже зле про Зоїн смак, коли б вона, маючи перед очима отаких чудових, поетичних
Се подумавши, він з полегшеним серцем осміхнувся, наче тягар який з себе звалив. Правда, Зоїн образ та її солодке «по-турецьки кажу, що люблю тебе» раз у раз не переставали знов виринати в його пам’яті під цим чарівним місячним світлом; і той привид був йому любим, і теє «люблю тебе» бриніло в вухах, як небесна музика. Тільки ж усе те було дуже далеким од яких-небудь амурних ілюзій і не викликало в душі Лаговського жодних особистих бажань.
«Зоя шуткувала, — думалося йому, — Зоя тільки пустувала. Але ж пустувала вона сердечно й миленько, без і злості й без глуму, і тая пустотниця є взагалі чудова і дуже симпатична людина. Строїти собі з тих пустот якісь надії, — думав він, — було б мені й смішно й нерозумно: доволі і того, що і мені, нехай і через свою прихильність до Шмідтів, Зоя кидає хоч одробинку прихильності... Ну, що ж! Одробинку, — а більш і не треба! Бо й за тую одробину Зоїної ласки він готовий одтепер чинити для Зої всяку службу, яку тільки вона загадає».
І Лаговський і Шмідти півлежали на скелях мовчки, без розмови. А чим більше сутеніло, тим виразнішим і яснішим ставало місячне світло, тим рельєфніше вирізувалися прекрасні, мов виточені з мармуру, германські профілі Аполлона й Костянтина; і тим виразніше почував професор, як далеко йому, засохлому книжному червакові, рівнятися до них.
«Дорогі мої друзі!!» — з любов’ю думав він, радіючи, що не чує в собі жодної заздрості проти них.
— Дорогі мої!! — аж прошепотів він.
— Що ви шепочете, наче волхвуєте, Андрію Ивановичу? — спитав Володимир.
— Шепочу собі, як люблю я всю вашу сім’ю, — попросту, без вимушеної манірності, одмовив професор і, присунувшись ближче до Володимира, погладив його по голові, як дорогого свого молодшого брата. Потім пересунувся до Аполлона з Костянтином і так само поласкав їх, а Костян-тина навіть обійняв. І коли б хтось спитав його під ту хвилину, кого він більше любить: чи цих хлопців, побратимів своїх, чи Зою? — то він, не вагаючись, міг би одказати, що або всіх однаково, або Костянтина навіть більше.
З таким самим пересвідченням він і взавтра пішов на лекцію і не зважився Зої ані слівцем нагадати про те, що ба-лакалося на їхній лекції вчора. Привітний, наскрізь прихильний, він держав себе, однак, дуже обережно й делікатно і жодним словом не вийшов поза межі своєї лекції. В серце здивованої й ображеної Зої набігла пекуча досада, та вона гордо тую досаду затаїла і силувалася держати себе перед Лаговським тільки доброю, покірною вченицею.
Одійшла лекція. Ніхто із Шмідтів іще не заходив за Лаговським. Він сам підвівся, щоб попрощатися з Зоєю, і єдина вільність, яку він собі дозволив, була тая, що він поцілував їй руку: досі він цього не робив. Зоїна рука затремтіла — затремтіли й його губи, як він цілував руку. Обидва це запримітили; Зоя, однак, нічого не сказала. Лаговський пішов.
І на другий, і на третій, і на четвертий день лекція одбу-валася тим самим, повним, ученим порядком, без одбігання од речі набік, з тією хіба одміною, що Зоя, наче нічого й не бувало, взяла покинула невластиву їй поважність і знов почала весело сміятися до Лаговського та щебетливо шуткува-ти, як і колись.
— А признайтеся-таки, що ви мене любите? — кинула вона йому на прощання в останній із цих чотирьох днів та й так безжурно засміялася, що для професора цим разом умисний жарт її був більше ніж очевидний: ніяких зарозумілих ілюзій такий жарт і такий тон вже ж не міг збудити ані в ньому і в нікому. Тому-то професор, замість відповіді, поцілував щиро й безбоязко, по-братерському, Зоїну руку, яка до того й не тремтіла: Зоя держалася спокійно. Тільки ж через свою вдану
Зовсім утихомирений, повний тихих, безтурботних радощів, Лаговський спробував написати вірші про своє, хоч безнадійне, та щасливе через його ідилічність кохання. Жодних путніх віршів, правда, не вийшло: писалося щось таке через лад наївне, що навіть маленькому школяреві сором було б таке писати. Та щасливий настрій Лаговського через те не простиг. Увечері, в шкільній альтанці над морем, під промінням ясного молодика, він балакав із Шмідтами на всякі теми так сильно жваво і сипав такою безліччю гумористичних уваг, що всім це навіть кинулося в вічі. А як вернув він до себе в хату і, лігши в постіль, згадував усю сьогоднішню днину, то нічого, окрім свідомості свого щастя, не міг у собі розібрати: сім’я любих Шмідтів і божество — Зоя поспліталися в один суцільний образ, в одну спільну чудову китицю прекрасних і бездоганних людей, і всі ті люди прихильно ставилися до нього, всі вони не тільки позволили йому любити їх, ба й самі платили прихиллям. Маючи таку щасливу свідомість, Лаговський аж раював — він сміливо міг сказати, що для нього більше вже немає на світі ніяких бажань, і крізь сон прошептав:
— О Augenblick? verweile doch! du bist so schon!..
Він не знав, що в той самий час Зоя, теж лежачи в постелі, роздумувала якраз про нього — і роздумувала не дуже весело. Бо жартівлива «трапезундська вдовичка», хоч мусила сьогодні на лекції остаточно і, так сказати, офіціально скон-статувати перед Лаговським, що недавній їхній мадригальній розмові вона не надає жодної серйозної ваги, але зробила це не з доброї волі, і це гризло її... Правда, їй сьогодні пощастило замаскувати перед Лаговським свою ображену жіночу амбіцію; вона знала, що Лаговський од сьогодні повинен думати, ніби їй байдуже до сердечних його почувань; він од сьогодні повинен думати, ніби вона охоче вважає натуральною і зовсім зрозумілою річчю той факт, що Лаговський у ній не закохався; ба їй начебто й не треба його закохання. Виходило б таким побутом, що Зоїна жіноча самолюбивість може зоставатися спокійною: професор не має права іронізувати з неї. Тільки ж направду Зоя чулася всі оті чотири дні болюче ображеною в своїм кокетстві і не переставала міркувати про байдужність Лаговського. Так, байдужність!.. Він зовсім до неї байдужний!.. Бо того, що справді творилося в душі Лаговського, Зоя не знала. Та коли б і знала, то второпати й розміркувати тих почувань вона була б не могла. А от, що закохані люди поводяться не так, як Лаговський, — оце вона розуміла. «Ні, ні! Він анітрошечки мене не коха!» — товкла вона собі після кожної лекції одну й ту саму прикру, образливу думку. Ба їй здавалося навіть, чи часом професор з неї не глузує. Так само і тепер, оце зараз, лежачи в пітьмі на постелі, Зоя обурювалася на непіддатливого свого вчителя. Вона згадувала останні його чотири лекції — і вся амбіція покривдженої красуні-кокетки аж страждала з такої зневаги. їй аж до божевілля бажалося тепер дати Ла-говському добру научку: бажалося зробити так, щоб він упав перед нею на коліна і, цілуючи край її одежі, слізно благав би в неї кохання, а вона щоб гордо могла гнати його геть од себе і звисока сказати: «Ні! Страждай, страждай!» Але що на це не було надії, то Зої хотілося плакати.
«Яка я нещаслива! — думалося їй. — Усі, на кого я було погляну, мліли й пропадали, а він сміє дражнитися!.. Чи, може, очі мої ясні пригасли? Чи чорні брови вилиняли? Чи личко моє змарніло?.. Він мене анітрошечки не любить, а я — нещаслива!..»
«Який я щасливий, що можу вірно любити навіть того, хто мене не любить!» — раював тим часом Лаговський.
XVI
Старі Шмідти познайомилися з туапсинським «городським головою», і він їх запросив до себе в гості на вечір, разом із синами й з професором. Молодим Шмідтам візита до голови не здавалася анітрохи цікавою, але що для властителів туапсинсь-ких «участків» голова був дуже потрібна особа, то генерал рішуче сказав синам, щоб і вони йшли з ним і з матір’ю в гості.