Анна Киевская

Дефорж Режин

— Пресвятий Господи, захисти народ руський і благослови його!

Єпископ подав знак, і юрба вклякла навколішки. Широким жестом Феофан поблагословив її.

Дощ подужчав, і тепер уже неможливо було повертатися назад, як це передбачалося, пішки. На превелике розчарування киян, родину й гостей Ярослава доставили до палацу на возах та ношах.

А потім був розкішний бенкет, що тривав багато годин. Анна не могла проковтнути й шматочка. Не могла вона й покинути бодай на мить залу, як це робила в Новгороді: на неї дивилися очі всіх присутніх. Палючі очі Пилипа, що сидів за столом серед дружинників, ні на

мить не відривались від неї. Анна докладала величезних зусиль, щоб усміхатися на жарти братів, сміятися з блазнів та вчених ведмедів. Нарешті подали міцні напої, прийшли танцівниці. Для жінок, єпископів та ченців настала пора підводитися. В супроводі французьких придворних дам та своїх служниць княжна вийшла із зали. То була остання ніч, яку вона провела в батьковому палаці.

Розділ п’ятий

ВІД’ЇЗД

Повіз княжни, запряжений чотирма широкогрудими й куцоногими гнідими кіньми, подарованими дочці Ярославом, рушив. Дві служниці розсунули в повозі шкіряні завіски. За кілька кроків Пилип тримав за повідок Блискавку. Побачивши господиню, кобила тріпнула гривою й заіржала. Вирвавшись з обіймів батька й матері, Анна підбігла до кобили і, незважаючи на незручне соболине хутро, скочила в сідло. Кобила помчала вчвал, збивши дорогою трьох людей, які не встигли відійти вбік. Пилип — його поставили на чолі загону, який мав супроводжувати княжну аж до Кракова, — сів у сідло й погнав за нею.

Зчинилася справжня веремія. Єпископ Готьє наказав Госленові Шонійському разом з придворними дамами, що не без досади дивились, як віддаляється розкішний повіз, наздоганяти майбутню королеву. Князь прощався з єпископами поспіхом, трохи розгублено й майже не дотримуючись етикету. Ярослав та його сини насилу стримувалися, щоб не засміятись, бачачи, як поважні вельможі метаються з боку в бік. Нарешті єпископи посідали на коней і рушили клусом, благословляючи на ходу юрму, що вклякла навколішки. За ними потягся караван: повози, хури з подарунками французькому королеві, з вантажем, харчами та фуражем. Коли останній вершник поминув Золоті ворота, сонце вже відбилося високо над Києвом.

Пилип наздогнав Анну під фортечними мурами міста. У Блискавки кривавилися боки. Тварина не звикла до сердитих ударів острогами й у відповідь на них рвучко кинулася вперед. Тепер, очманівши від болю, вона мчала нестримно, і Анна нічого не робила, щоб зупинити її. Порівнявшись із нею, Пилип пустив свого коня поруч із Блискавкою. Він вийняв ноги із стремен, став на сідло, стрибнув на Блискавку позад княжни і перехопив повіддя. Кобила, незважаючи на чималу ношу, якийсь час бігла з тією самою шаленою швидкістю, та згодом поступово сповільнила її. Нарешті вона зупинилася; ноги в неї тремтіли, на губах виступила кров’яниста піна, все тіло спливало потом. Анна й Пилип спішилися. Засапавшись, похитуючись, княжна сперлася на кобилу. Заплющивши очі, вона, байдужа до конвульсивного здригання тварини, намагалася погамувати калатання власного серця. Пилип, зануривши руки в мокру гриву Блискавки, з гнівом дивився на Анну.

— Навіщо ти так учинила? Ти ж могла вбитися!

Анна похитала головою; вона не хотіла загинути, вона прагнула мерщій утекти з землі, яка їй уже не належала. Однаково треба було вирушати в дорогу, і вона вирішила зробити це якнайшвидше й не озираючись назад.

—

Ти не гідна Блискавки! Поглянь, до чого ти її довела. Відійди, її треба підлікувати. — Він безцеремонно відіпхнув Анну.

— Чому ти мене так штовхаєш? Ох, Блискавко, пробач мені!..

— Зараз не час скиглити, допоможи мені зняти з неї збрую.

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

— Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?

Анна скинула з себе хутро й накрила ним спину Блискавки саме тієї миті, коли до них під’їхали русичі й французи.

Хоч грубе обличчя в Гослена Шонійського було засмагле, він, спішившись, був мертвотно блідий.

— Княжно, ви нагнали на мене найкращого в моєму житті страху, слово воїна й християнина!

Анна не зрозуміла його слів, але здогадалась про їх зміст. Вона всміхнулася й поклала закривавлену руку на плече рицаря, який, враз зніяковівши, вклонився їй. Задля годиться він оглянув рани у Блискавки. Погляд, що його рицар кинув на майбутню королеву, теж примусив її зашарітись.

— Сподіваюсь, ви краще поводитеся з чоловіками, ніж із кіньми.

Під’їхала решта пошту.

За допомогою лакеїв єпископи спішилися.

— Завдяки вам, княжно, ми посуваємося швидше, ніж сподівалися, — мовив єпископ Готьє, поправляючи на собі одяг.

— Наш король буде радий дізнатися, як ви поспішали до нього, — додав єпископ Роже. — А вам, рицарю Пилипе, ми дякуємо за те, що ви врятували життя нашій майбутній королеві.

Анна зуміла погамувати свою нетерплячість. Над’їхали Олена, Ірина та придворні дами, і княжна заспокоїлась.

— Швидше дай мені якесь хутро, мені холодно.

Перед «любою дочкою», що вся тремтіла, Олена забула про свій поганий настрій і насварилася на служниць:

— Покваптеся! А то княжна ще занедужає!

Вона загорнула Анну в лисячу шубу, сріблясті відблиски якої ще дужче підкреслили колір її обличчя та кіс.

Гослен Шонійський, від якого ні на крок не відступав перекладач Жербе, вклонився Анні й спитав:

— Можемо вирушати далі, пані?

— Що з моїм конем?

— Усе гаразд, ваш рицар доглядає за ним. Через кілька днів на ньому не лишиться жодних слідів. То вирушаймо?

Анна згідливо кивнула головою і пішла до свого повоза. Помахом руки вона відіслала придворних дам, що хотіли всістися біля неї.

— Олено, йди з ними, мені хочеться побути на самоті. Мене хилить на сон.

Годувальниця посадовила Анну на подушки, накрила її хутром, зсунула шкіряні завіски й міцно зав’язала їх. Погойдуючись у теплому затишку, Анна одразу ж задрімала. Вона так ні разу більше й не озирнулася на Київ.

Розділ шостий

ПОДОРОЖ

Усі десять днів, протягом яких вони їхали до міста Володимира, де князював Всеволод, Анна виходила з повоза лише для того, щоб справити природну потребу; вона робила це за ширмою, що її тримали служниці. Під час нічних зупинок вона обходила з Оленою та Іриною табір і навідувала Блискавку, рани в якої загоювалися; коли господинина рука гладила кобилі загривок, вона щоразу трепетно здригалася. Щоранку до Анни прибігав Пилип, щоб дізнатись, як їй ведеться, але вона вперто відмовлялася говорити з ним.