Аномальна зона
Шрифт:
— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.
— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.
Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.
— Шамрай, значить. Ти писав, значить?
— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.
— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?
— Бачив. А ти? Її ж
Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.
— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.
— Чого це так?
— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?
— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?
— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.
— Така строга?
— Не те слово.
Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:
— Чуєш…
— Ну? — Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.
— Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?
— А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали — факт. А що таке?
— Та нiчого. Просто… — казати — не казати? — Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?
— Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше — на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?
— Та ясно.
Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.
Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.
Цього разу Вiктор не блукав.
Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв — можна їхати далi.
Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись
До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!
Аномальна зона, мать її так!
Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.
Пiдiйшовши до загрузлого передка машини, Шамрай присiв, оцiнюючи ситуацiю i можливi збитки. Н-да, теоретично вибратися можна. Пастка серйозна, та не смертельна i не безнадiйна. Пiдкопати колеса, пiдкласти пiд них гiлки, заодно зробити щось подiбне ззаду, потiм обережно газувати… Ось тiльки чи є в багажнику «Вольво» саперна лопатка, тим бiльше — сокирка? Навряд чи Григорiй завбачливий настiльки, аби возити у власному авто рятувальне спорядження. Про всяк випадок треба перевiрити, але Шамрай вже змирився з думкою: мiсити грязюку пiд ув’язненими колесами йому доведеться руками.
Так.
Ляснувши себе по колiнах, Вiктор розпрямився. Потягнувся до хрускоту в суглобах. Роздивився довкола, затримав погляд на єдинiй довгiй вулицi Пiдлiсного. Примружившись, глянув туди, де лише кiлька тижнiв тому професор Горбатько виявив геопатогенну зону. Де ж тут зникають люди? I куди ж зайшла Тома, чорт забирай?
Вiд мимовiльної згадки про чорта Вiктора пересмикнуло. Потiм вiн вiдчув, як його без причини почало раптом трусити i тiпати, хоча довкола не було нiчого, що могло б викликати в його серцi страх. Сонце ховалося за суцiльними сiрими хмарами, у повiтрi пахло скорим осiннiм дощиком, вiтер гуляв у гiлках, грався верхiвками дерев. Його несподiваний порив ледь не зiрвав з голови Вiктора кепку, вiн натягнув її на лоба, зручнiше прилаштував на головi.
Навiть якби зараз вiн визнав безглуздiсть свого замiру, розвернутись i поїхати звiдси, а коли вже бути зовсiм точним, ганебно втекти, — тепер так просто не вийде. Доведеться добрих двi години, коли не бiльше, прововтузитися бiля машини, потiм загнати її на станцiю i старанно мити, в тому числi — вилизувати салон ледь не язиком. Отже, раз уже вскочив у халепу, треба принаймнi зробити те, за чим приїхав сюди.
Шамрай поки що не знав, за чим саме вiн приперся сюди, в Пiдлiсне, в аномальну зону. Туди, де, за чутками, перетинаються кордони паралельних свiтiв. Не знаєш, що робити — роби, що можеш. В данiй ситуацiї Вiктор Шамрай мiг лише пiшки пiти вперед, по сiльськiй вулицi, обабiч якої стовбичили будинки-привиди.