Аномальна зона
Шрифт:
— Дверi! — вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу — в бiк, примусив його замовкнути.
Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар — i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже
Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.
До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.
Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.
Сiяв дощик.
Вiктора копнули носаком. Спочатку — в живiт, потiм — ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.
— Харе, — почулося згори.
Бити перестали.
— Пiднiмiть, — наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.
Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.
— По мордi нiхто не додумався лупити? — поцiкавився чорнявий.
— Цiла морда, — пролунало у вiдповiдь.
— Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.
Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.
— Все зрозумiв? — запитав чорнявий.
Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.
— Що треба зрозумiти? — вичавив iз себе Шамрай.
— Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?
— Ага…
— Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке,
Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.
— Було…
— Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?
— Чого вам треба?…
— Навчився, суко, чи нi?!
Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.
— Навчився…
— Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?
— Хто?
— Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?
— Хто, про кого ви?…
— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?
За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.
— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?
— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?
— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…
— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.
— Без пам’ятi… Частково…
— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?
— А що вона мусила сказати?!
— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!
Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.
— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…
— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?
— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…
— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?
— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…
— Згадала тебе?
— Так.
— Що ще згадала? Або кого?
— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…
— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!