Апарат iнженера Сокороки (на украинском языке)
Шрифт:
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Апарат iнженера Сокороки
Тiльки-но звечорiло, як до квартири iнженера Iвана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п'ятеро колишнiх його однокашникiв. Сторонньому, може, й дивно було б слухати, як вони, поважнi люди iз срiблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:
– Вiтаю, Ваню!
– Поздоровляю, Ваню!
– Спасибi, Костику. I тобi, Петю!
Ваня, Костик, Петя, Павлуша... У кожного з них уже дорослi дiти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це нiби повертає молодiсть.
Друзi
– От i добре, що завiтали!
– радiли Сокороки.
– Тiльки... де ж вашi жiнки?
– Та ми так, на ходу...
Вручаючи пакунки, "хлопцi" мимрили щось невиразне, але Сокорочиха огрядна, можна б сказати, велична жiнка, категорично заявила:
– Е, нi! Я їх запрошу по телефону!
– Ну, що ж, - усмiхнувся Сокорока, - поки жiнки там зберуться, я вам покажу дещо...
Гостi пригадали, що Iван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, i, користуючись нагодою, квапили iнженера продемонструвати той винахiд. Розташувалися в кабiнетi, який, власне, бiльше скидався на лабораторiю. Тут i на столi, i на стелажах поряд iз книгами громадилась сила-силенна всiлякої апаратури. Все те полискувало пластмасою, тьмянiло металом, поглядало спокiйними зеленкуватими вiчками осцилографiв. Простiнок бiля балконних дверей зайняла установка, схожа на електронну лiчильну машину.
Господар мовчки вимкнув люстру, i кабiнет у темрявi одразу набув якоїсь загадковостi. Запала нашорошена тиша. Iван Свиридович клацнув умикачем замигали iндикатори, на екранi осцилографа затремтiли зеленi хвильки електронних сплескiв.
– Оце i є той прилад... Я ще нiкому його не демонстрував. Зветься БЕР...
Хтось кинув iронiчне:
– Коротко i ясно.
– Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, вiдкритий Миколою Iвановичем Кабановим. Повiдомлення про це вiдкриття обiйшло пресу всього свiту в листопадi шiстдесятого року.
– Це про те, що радiохвилями можна обмацати усю Землю?
– Так. Радiохвилi, вiдбитi поверхнею Землi, частково повертаються туди, звiдки вийшли. I можуть показати на екранi локатора те, вiд чого вiдбилися...
– А з допомогою цiєї установки теж можна зазирнути в найдальшi куточки Землi?
– Я працював у iншому напрямi, - сказав Сокорока.
– Цей апарат, хлопцi, теж своєрiдний всевидющий екран. Але вiд кабановського вiн вiдрiзняється тим, що... Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!
Всi булi враженi.
– Машина часу?.. Неймовiрно!
– Подорож у майбутнє?.. Чудово!
– Нiчого неймовiрного або чудового тут нема. Наша наука й технiка всесильнi.
Сокорока сiв до апарата.
...На екранi з'явилися двi постатi. Вони сидiли на стiльцях у кiмнатi, дуже схожiй на вiтальню Сокорокiв. Спочатку це були невиразнi силуети, якiсь тiнi. Але
– Все-таки Заполяр'я - це Заполяр'я. Суворий край! Не їдь, сину... I без тебе тi вишнi зберуть.
– То ж було колись, мамо!
– Юнак якось неприродно схопився з стiльця, заходив по кiмнатi.
– Тепер клiмат Заполяр'я хоч i не такий, скажiмо, як у Криму, але... Одне слово, не суворiший, нiж на пiвночi України чи на пiвднi Бiлорусiї. Цьогорiчний урожай вишень у Заполяр'ї перевершив усякi сподiвання, i якщо ми, молодi, не допоможемо його зiбрати...
Юнак розповiв про греблю Берiнгової протоки, про теплi течiї, спрямованi в Пiвнiчний океан ("Просто Пiвнiчний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж i назву змiнили!"). Змалював їй складний механiзм утворення циклонiв i антициклонiв, що також приносять у Заполяр'я невичерпнi потоки тепла. I поки хлопець говорив, на екранi видно було i греблю, що з'єднала два континенти, i реакторний острiв поблизу неї, i безконечний простiр океану. Здавалося, зеленуватi хвилi котяться через кiмнату i от-от пiдхоплять i понесуть присутнiх.
– Все це я знаю, - зiтхнула мати, - а що, як, бува, вiдмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварiя, що тодi? Як застукає вас мороз у лiтнiх костюмчиках, не радi будете i ягодам. Вiзьми про всякий випадок дiдову шубу...
– Невiдомо звiдки в руках у неї раптом з'явилося добротне, пiдшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока.
– Вiзьми!
Син засмiявся i замахав руками:
– Що ви, що ви! Не треба!
– На випадок аварiї...
– благала мати.
– Адже за теорiєю ймовiрностi можлива одна аварiя на десять тисяч рокiв.
– I ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?
– А що ж ти думаєш? Все може бути!
Клацнув вимикач. Екран погас.
Вiдразу ж схопився Скептик.
– Дозвольте, Iване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном - телевiзорний кiнескоп чи, може, кiнострiчка?
За екраном усi побачили тiльки плетиво провiдникiв.
– Значить, це якась нова конструкцiя телевiзора!
Сокорока загадково усмiхався:
– Але ми можемо за допомогою цього телевiзора бачити не те, що нам пропонує студiя, а те, що самi схочемо...
– Я хочу дiзнатися про космiчнi польоти!
– випалив хтось.
Сокорока погасив свiтло i сiв до апарата.
Цього разу присутнi побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стiну, молоду жiнку. Вона натискує якiсь кнопки, говорить:
– Алло! Мiсяць!.. Будьте ласкавi, менi космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросiть до екрана товариша Сiдлайракету. Це дружина...
На екранi з'явився високий стрункий чоловiк у костюмi астронавта точнiсiнько такому, як тепер малюють у журналах.. Вiдхилив шолом - обличчя сердите, нахмурене.