Апокаліпсис
Шрифт:
Машталерка із Сандуляками трималася якщо й не тепло, то, принаймні, чемно й рівно. Як то буває між не близькими не за духом, а територіально сусідами.
А та дитяча приязнь Андрія й Андреї, що була тоді, коли їх ділив лише паркан, пропала, ніби її й не було ніколи.
4
… В АНДРІЙКА вже прорізався пушок над верхньою губою, коли одного надвечір’я Андрея в білій лляній сорочці із пришпиленими до неї липовими та жасминовими суцвіттями, дикими рожами та тугими голівками деревію, із незвичним рум’янцем на щоках і дивним
— Що тобі, біднятко? — Сандулякова Марія звела вічно смутні свої очі на кучеряву, пишну, як голівка квітучого маку, і запашну з голови до ніг, дитину — і сама собі подивувала, якою незвичною красою світилося личко дівчинки, котра ось-ось — і стане дівчиною. А може, вже й стала нею.
— Мама Естер просила вас усіх приходити до нас на Пурім. І ще казала, що можете брати свою домашню переберію з Маланки, бо у нас на всіх одягу не вистачить.
— На Пурім?! — Сандулякова витирала мокрі руки об фартух і гарячково згадувала юдейські свята, щоправда, не такі чисельні, як у них, православних.
Та навіть на її куций жіночий розум, Пурім ніяк не випадав юдеям посеред літа. До того ж, цьогорічний Пурім юдеї Тисової Рівні вже святкували десь трохи більше, ніж через місяць після християнських Різдвяних свят.
Марія радше була би подумала, що Естер запрошує чоловічу частину Сандулякової фамілії на поминальний Кадіш: „У жидів своїх Отченашів, своїх Кадішів3 також багато. Як у православних — молитов для кожного малого і великого святця”. Проте Марія також знала, що юдеї тужать за померлим строго сім днів, це в них шіва — родина сидить на підлозі, а чоловіки сім днів не голяться.
Після того ані дев’ятини, ані сороковини за вмерлими юдеї не справляють. Хіба що впродовж одинадцяти місяців та щороку в йорцайт — роковини смерті — читають поминальний Кадіш.
Та в Тисовій Рівні синагоги не було. І через те в Маріїній голові все сплуталося водномить від сорому за незнання юдейського звичаю, а ще більше — від несподіваного запрошення Машталерчиної дитини.
5
МАРІЯ ВПЕРШЕ ПОЧУЛА юдейський Кадіш, коли всі зосталі в живих євреї Тисової Рівні — від млина при в’їзді до млина на виїзді — прийшли в дім Машталерки після черкеського погрому в Меламедовій корчмі, щоб відчитати по убієнному Абрамові жалобну молитву. То були переважно зубожілі сільські юдеї. Ані мобілізовані до війська, ані масово вислані поза межі Буковини, як галицькі юдеї, до віддалених губерній Росії. Не стали вони й біженцями: таким уже й тікати не було з чим. Хіба що від свого віку.
Тоді Марія прийшла до Машталерки одразу, як родина вернулася з єврейського цвинтаря на краю села, де поховали Абрама за кілька годин по тому, як він був зарубаний черкеською шаблюкою. Найпростішу дерев’яну труну, з грубо тесаних дощок, до того ж різної породи, оскільки однакової знайти на той час було важко, нашвидкуруч збив однорукий Марко — тесля з іншого сільського кута — Царини. І смішного
Марія в чорному стала на порозі Машталерової хати. Естер із трьома дітьми сиділа на підлозі.
Сандулячка й собі присіла край стіни під вікном. Довго вагалася, чи сидіти мовчки й мовчки просити свого християнського Бога за убієнну душу покійного Абрама, чи все-таки перехреститися.
Люди в хаті стиха перемовлялися. Шльома Бухбіндер надрізував ножицями краї їхніх кофтин, лейбиків і сорочок. Марія простягнула Шльомі край свого кептарика. Шльома важко зітхнув, проте надріз зробив. Але в самому кутику. Та й то з виворітного боку, так, що знак був майже непомітний.
Потім Шльома читав юдейську молитву по убієнному, однак вона не мала в собі звичної для Тисової Рівні розпуки. Далі, зрозумілими для Марії словами, він казав про віру у Всевишнього, спокуту й порятунок, а ще далі — прославляв святість Бога.
Коли Марія зібралася додому, чорна від туги Естер тихо їй сказала:
— Маріє, дякую за міцву…
— Хто дякує за мертвого, жінко?!.. — мало не скрикнула Марія.
— Е-е-е, ні… Міцва по-нашому — це добра справа. Ви зробили добру справу, Марійо, відвідавши нашу родину в жалобі.
Якось, разом вибиваючи дерев’яними праниками визолене білля на ріці, Естер поскаржилася Сандулячці, що й війна не скінчилася, і рік минув по убієнному Абрамові, а нема кому поставити на його могилі надгробок. Будь-який вона не хоче, а такий, як треба, міг зробити лише майстер Коган, що жив у Вижниці. Та чи й Когана не забили?
6
… ВИЖНИЦЬКИЙ МАЙСТЕР Фейґел Коган слухав Сандулякову неуважно, але й не довго:
– І ти мене ще довго будеш просила за Абрама? Пришли ліпше свого хлопця, навчу різьбити по каменю. Бо нема кому. А мої руки не встигають робити надгробки. Мруть людей, лиш попи тішаться, бо роботу мають.
… Один раз і ще раз подумала Сандулячка, і через два дні сама приїхала конем до Когана помагати. А сина лишила на господарці. Хто його знає, як воно може бути? Черкеси й русаки не лише юдейських чоловіків умертвляли.
Фейґеле довго крутив головою, зачувши, що замість чоловічих рук йому пропонують дати різець у руки жіночі, далі махнув рукою, а потім сказав:
— Фейґел не такий безсердечний, щоби жінку вчити писати на камені, поки її чоловік не прийшли із тої проклятої войни. А скільки не прийде, Боже ти мій! — ухопився за голову обома руками: — Ліпше дивися. Трохи на мене, бо вже ні одне жіноче око не дивиться на старого Фейґеле, або краще дивися на камінь. Камінь завжди скаже більше, ніж людина. І скаже тілько правду.