Арахнофобія
Шрифт:
– На жаль, ні, – зітхнув рудий. – Але все це не могло закінчитись інакше.
Ярослав відчув себе лягавим, котрий натрапив на слід.
– Тобто? Чим займався ваш брат?
Юрій зітхнув.
– Антон ніколи не хотів заробляти свій хліб працею, казав – надто довго, проблематично, а часом і принизливо. Знаєте, я ніколи не погоджувався з ним. Ніяка робота не може бути принизливою, коли виконуєш її на совість. Але він був іншою людиною. Хотів усього й одразу. От і маємо результат. Маму шкода…
– Тобто ви хочете сказати,
– Він був пов'язаний із чим завгодно, що могло принести легкі гроші.
– Зрозуміло. А його друзі? Я маю на увазі загиблих Євгена Бондаренка і Павла Мостового.
– Не знаю, мені не відомо про них нічого. Здається, Антон був знайомий з цими людьми мало не з дитинства, але я не цікавився його друзями.
Ярослав кілька хвилин поміркував, переварюючи інформацію, після чого вирішив поставити останнє запитання:
– Скажіть, пане Юрію, незадовго до смерті ваш брат не розповідав вам про можливі погрози на його адресу, не згадував про якісь серйозні проблеми тощо?
Рудий сумно посміхнувся.
– Ну що ви. Він узагалі рідко бував у нас. Про свої справи ніколи не згадував. Вважав, кілька десятків доларів, новий телевізор або броньовані двері у квартиру – це достатня допомога хворій матері і недоумкуватому братові. Я завжди був для нього недоумком. І коли відмовився покинути інститут, щоб допомагати йому у справах, і коли писав книжки, які ніхто не купує.
– Ви письменник?
– Так. І, на превеликий жаль, пишу історичні романи.
– Чому ж «на жаль»?
Рудий зітхнув.
– Тому що не можу писати мильних опер або стати одним із десятків пережовувачів американського фентезі на місцевий лад. А кому в нас цікава історія власної країни? Майже нікому. Україна помирає культурно, а нам з вами довелося стати свідками її агонії. Надзвичайно сумна доля. Маєте ще до мене запитання?
Ярослав розвів руками.
– Поки що ні. Але вони можуть виникнути в майбутньому.
– Завжди зможете знайти мене за цією адресою. А тепер дозвольте мені піти, мама там одна, я боюся надовго залишати її саму.
На вулиці Ярослав набрав номер Галкіна.
– Привіт, друже майоре, – бадьоро вигукнув він у слухавку. – Які новини?
– Є деякі. У тебе як?
– Я запитав першим.
– А я старший оперуповноважений, так що будьте люб'язні відповідати, коли вас запитують.
Ярослав подумки посміхнувся.
– І так завжди.
– Звичайно, я ж мент.
– Добре, здаюся. Я тут мав бесіду з родичем Антона Сердюка.
– І як?
– Так собі, приватна інформація. Не можу розголошувати в інтересах мого клієнта.
Тепер прийшла черга робити крок назад Галкіну.
– Слухай, Ярику, ти жорстока людина.
– Мені це відомо.
– Але тобі невідомо, що я залишився сам! Двоє моїх хлоп'ят займаються тим шумахером недобитим, аби йому пусто було, а ще двох мусив відрядити до Києва
– Я й не відмовляюся.
– От і добре. Тож давай жартувати будемо в мене на дачі за пивом. Працюємо в одній упряжці, згоден?
– Завжди згоден. Схоже, Сердюк і Мостовий були пов'язані з криміналом, можливо, й Бондаренко. Нічого конкретного він мені не оповів, але поглянь у себе в базі даних, може, щось спливе.
– Обов'язково. Це все?
– Поки що все. Хіба ось: Барбара підтвердила, що годинники, знайдені на вбитих, – дійсно подарунок Бондаренка Сердюку і Мостовому. До речі, їхні трупи вже упізнано?
– Не зовсім. Родичі сказати нічого не змогли напевно, сам розумієш. А експертизу ДНК очікувати будемо не менше двох місяців.
– Ну, звичайна ситуація. Ще що?
На тому кінці дроту прокашлялись і зашелестіли паперами.
– Власне, ми підійшли до мого прохання, – нарешті мовив Галкін. – Маю неперевірену доки інформацію, що Бондаренко не сам прибув із Польщі в Україну. З ним були й інші двоє постраждалих. Поки невідомо, що Сердюк і Мостовий робили на просторах Речі Посполитої. Маєш з'їздити на літовище, зустрітися зі стюардесами з того рейсу. Нехай підтвердять, що наша трійця дійсно прибула разом, ну, й, можливо, щось упало в очі. Навряд чи щось там вкопаєш, але… ну, ти розумієш, про що я. У мене часу немає зовсім, за годину в генерала маю бути.
– Зроблю, – згодився Ярослав. – Що з моєю гільзою?
– Добре, що нагадав! Зараз біжу, з машини зателефоную до експертів. Пізніше зустрінемося, про все розповім. – У слухавці запищали сигнали відбою – за своєю звичкою Галкін ніколи довго не прощався.
Ярослав поглянув на годинник. Була за чверть друга. Сонце видерлося на прозорий купол небосхилу і звідти посилало таку несамовиту спеку, що мимоволі в уяві з'явився кухоль прохолодного пива. Він вирішив набрати номер Федька.
– Як успіхи, Федоре? – запитав, коли почув невиразне мугикання.
– Ярик? Я вже хотів телефонувати тобі! – Нестеренко, здавалося, зрадів дзвінку. Ярослав насторожився. Помічник раніше ніколи не виявляв захоплення від того, що його витягували з затишної нірки під назвою Інтернет.
– Що трапилося? – запитав Ярослав.
– Чортівня якась! Хтось заліз у мій комп. Не розумію, як це могло статися, у мене такий «антишпигун»… А почалося за кілька годин після того, як давав на закриті сервери деякі запити про нашу замовницю і старих знайомих Бондаренка. Ти приїзди, я все на місці розповім.