Арахнофобія

Сорока Юрій В.

– Я неподалік, – Ярослав умить забув про крижаний кухоль пива. – За десять хвилин буду.

– Давай, чекаю.

Ярослав, роздумуючи, поглянув на таксі, яке стояло неподалік, очікуючи пасажирів, але, зрештою, махнув рукою. На своїх двох можна було дістатися до Федька за десять хвилин, тоді як автомобіль, з огляду на затори, долатиме цей шлях у півтора раза довше. Він, не оглядаючись, швидко покрокував геть.

Розділ 9

Щось трапилося. Це Ярослав відчував шостим чуттям, поки навіть не розуміючи, що змусило зародитися таким підозрам. Тиша в під'їзді й тихе гудіння у шахті ліфта не навіювали тривоги. Про спокій літніх вакацій і липневого тепла промовляли також дитячий сміх і веселі крики з ігрового майданчика, добре чутні завдяки вибитій кимсь шибці у під'їзді. Проте загартовані роками неспокійного життя нерви звично напружились і в долоню сам собою скочив невеличкий «вальтер»,

пристосований для ведення вогню гумовими кулями травматичної дії. Ярослав піднявся на кілька сходинок до майданчика між першим і другим поверхами й завмер. Десь нагорі двері ліфта розчинилися, потім зачинилися, і кабінка з незадоволеним рипінням і клацанням поїхала вниз. За двадцять секунд автоматичні двері на першому поверсі розсунулися. Ярослав устромив руку з пістолетом у кишеню піджака і звів гачок. За мить повз нього, кинувши недоброзичливий погляд, продефілювала огрядна похила жінка у квітчастому байковому халаті. На мотузці вела кудлатого пуделя. Пес теж поглянув на Ярослава, коротко гавкнув і потягнув мотузку до жаданого двору, примушуючи жінку пришвидшити ходу. Двері ліфта зачинилися. Ярослав перевів подих і повільно опустив гачок пістолета. Намагаючись не зчиняти шуму, швидко побіг сходами на п'ятий поверх, туди, де мешкав його незамінний помічник. Незабаром побачив двері Несторенка. Він уже хотів натиснути на ручку замка, але, вирішивши не поспішати, відсмикнув руку. Неквапом повернувся на кілька сходинок назад і дістав мобільний. Скориставшись швидким набором номера, набрав телефон Федька. Довгі гудки. Телефон ніхто не брав. Пов'язуючи цей факт із тим, що Нестеренко точно повинен бути вдома і він говорив з ним не більше як десять хвилин тому, Ярослав остаточно зрозумів, що передчуття не підвели його й цього разу. Він тихцем повернувся під двері, підняв правицю з затисненим у ній пістолетом на рівень обличчя і лівою рукою обережно натиснув на ручку дверей.

Як і очікував Ярослав, двері піддалися. Кілька тихих півкроків, і ось він уже в коридорі. Відчуваючи молоточки напруження у скронях, повільно обвів поглядом приміщення. Недбало розчинена шафа-купе, діжка з пальмою. Ліворуч напіврозчинені двері до ванної кімнати – звідти було чути шум води з нещільно закритого крана. З кімнати праворуч долинала неголосна музика і клацання комп'ютерної клавіатури. На перший погляд – усе цілком спокійно. На мить Ярославу навіть здалося, що він воює з «вітряними млинами» і ось зараз назустріч вийде Федько, відпустивши з цього приводу дотепний спіч, на які він деколи був надзвичайно здібним. Ще кілька кроків у той бік, звідки долинало клацання клавіш. Нарешті Савицький зупинився. Схоже, кепкувати з нього не буде кому, принаймні найближчим часом – за дверима, які вели до кімнати, були добре помітні дві ноги лежачої людини – ліва в кумедному, схожому на голову песика кімнатному пантофлі Несторенка. Людина, котру Ярослав досі не бачив, продовжувала працювати за комп'ютером, тихенько насвистуючи під ніс незграбну мелодію. Намагаючись не зчинити бодай малого шуму, Савицький ступив ще два кроки і повільним рухом зазирнув до кімнати.

Чи живий Федько, він не зміг зрозуміти, та й не мав на це часу. Всю увагу привертала до себе широка спина чоловіка атлетичної статури, котрий, насвистуючи ту саму мелодію, сидів перед монітором комп'ютера і щось дбайливо набирав на клавіатурі, раз по разу клацаючи «мишкою». На незнайомцеві були чорна футболка, просторі, спортивного крою штани й білі кросівки. Поряд із правим ліктем Несторенкового візитера лежав довжезний чорний пістолет із причепленим до ствола циліндром глушника. Ярослав напружився, готовий за мить кинутися на незнайомця, подолавши відстань між ними одним стрибком – судячи з усього, часу на другий йому могло не вистачити.

Супротивник виявився більш швидким. Не встиг Ярослав зробити жодного руху, як той, сповнюючи кімнату загрозливим гарчанням, повернувся, одночасно пожбуривши в нього монітор. Від несподіванки Ярослав не встиг ухилитися, лише краєм свідомості помітивши, що високотехнологічний ТФТ-аксесуар боляче вдарив його по долоні правої руки, позбавляючи зброї, – гумостріл з голосним стуком полетів у куток. Далі очікувати було подібно до смерті – немов на плівці, котру промотують крізь проектор занадто повільно, Ярослав побачив, що його опонент тягнеться до свого пістолета. Наступної миті Ярослав уже збивав його з ніг, заразом перекидаючи стіл і рештки Федькового обладнання.

З перших хвилин Ярослав зрозумів, що боротьба буде надзвичайно складною, якщо не сказати більше, – його ворог виявився справжнім атлетом. Гора м'язів, під час накачки якої в будь-якому разі не обійшлося без анаболічних стероїдів, обличчя з масивними надбрівними дугами, череп, позбавлений будь-якої рослинності, й маленькі холодні очиці, дивним чином схожі на очі вужа. Він швидко підім'яв під себе Ярослава, оглушив його ударом ліктя в скроню і скупим рухом відсмикнув назад затвор пістолета. Все, що встиг зробити Ярослав, відчуваючи,

як в очах починає тьмяніти, – це піймати праву долоню нападника і завченим рухом устромити вказівний палець поміж задньою частиною спускової скоби і спусковим гачком пістолета. За долю секунди відчув у пальці пекучий пульсуючий біль – нападник щосили намагався натиснути спусковий гачок, загрожуючи роздробити Ярославові фалангу пальця. На мить лисий замислився, не розуміючи, чому немає пострілу, цим самим давши Ярославу шанс повернути гру на свою користь. Його удар, яким двинув лисого у підборіддя знизу вгору, був нищівним. Слабішому супротивникові він міг би легко зламати шийні хребці, лисий натомість лише коротко мотнув головою і дещо ослабив обійми, даючи змогу Ярославу вивільнитися з-під нього. Ще мить, і пістолет лисого полетів у той самий куток, де за кілька секунд до цього опинився Ярославів «травматик». Лисий загрозливо загарчав і щосили стусонув Ярослава під ребра, відкидаючи його від себе на добрячих півтора метра. Савицький ще повністю не приземлився, коли вслід за ним, спрямоване рукою лисого, полетіло улюблене Федькове крісло, розлітаючись у друзки на Ярославовій спині. Тепер стало справді скрутно. Лівої руки Ярослав не відчував, а в голові задзвонили, немов на дзвіниці собору Святого Юра. Він швидко згрупувався, намагаючись зустріти можливий кидок суперника ударом обох ніг, але цей захід виявився зайвим. Лисий вирішив, що на деякий час із Ярославом покінчено, і взявся за системний блок комп'ютера, – з силою жбурнувши його на долівку, він вивернув зі скаліченого апарата дисковод, швидко видобув з нього диск і, вкинувши його під футболку, заходився топтати рештки комп'ютера ногами. Коли з цим високотехнологічним варварством було покінчено, він повернувся до Ярослава. Той, похитуючись немов п'яний, уже зводився на рівні.

– Даремно ти сюди прийшов, нишпорко, – зашипів лисий і кинувся на Ярослава, намагаючись звалити його з ніг улюбленим прийомом гравців в американський футбол. Та цього разу він помилився, Ярослав очікував такого розвитку подій. Він швидко відскочив убік, одночасно збиваючи з ніг нападника влучним ударом кулака. Знову гуркіт розбитих меблів і дзвін скла. Ярослав, перемагаючи біль, кинувся за лисим, в останню мить помітивши, що той дотягнувся до пістолета. На щастя, не до свого. Ярослав прикрив передпліччями обличчя, і саме вчасно – за мить, примушуючи все його єство корчитися від болю, у груди вдарила перша гумова куля. Другого пострілу нападник зробити не встиг – за мить кулак Ярослава з хрускотом ударив його в щелепу…

Біль у грудях, як, утім, і в усьому тілі, не минав довго. Спочатку була лише боротьба за ковток повітря, яке вперто не хотіло заходити до легенів, що мало не розривалися від його нестачі. Ця боротьба позбавляла мозок здатності мислити про все інше. Однак, після кількох хвилин тортур, повітря все ж зглянулося над ним і, спочатку скупою цівкою, а потім усе більшим потоком, линуло до легенів, одразу ж змушуючи Ярослава зігнутись у нападі задушливого кашлю. Після цього потроху почало світліти в очах. Ярослав знайшов себе сидячим на долівці під стінкою вщент зруйнованої Федькової кімнати, з руками, притиснутими до грудей, і зігнутими в колінах ногами. Рукав його лайкового піджака був роздертий від плеча до зап'ястя, у великій дірі на джинсах світилося чимале закривавлене садно. Лисого в кімнаті не було.

– Чорт забирай!.. – простогнав Ярослав і сам здивувався, наскільки у нього хрипкий і неприємний голос. – 3 такими темпами добряча половина авансу піде на купівлю нового одягу.

Він зібрався з силами і спробував звестися на ноги. За допомогою стіни це, хоча й не одразу, але вдалося. Без цікавості Ярослав поглянув на перелякане обличчя дами, котру щойно бачив у під'їзді в супроводі кудлатого пуделя і котра тепер стояла перед ним, уперто не бажаючи бути посттравматичним видінням.

– …не припините цієї вакханалії, я просто змушена буду звернутися по допомогу до… міліції! – Її фраза, очевидно розпочата ще в передпокої, поступово вповільнювалася, ставала дедалі млявішою, а останнє слово вона промовила тоном сомнамбули, поглядаючи на Ярослава так, як, очевидно, має дивитися на удава приречений кролик.

– Вже припинили, шановна, не хвилюйтеся, – відповів Ярослав, схиляючись над лежачим Федьком. – Міліцію викликати не потрібно, я сам цим займуся. А от «швидку» викличте. І чим скоріше, тим ліпше.

Першим, що з'ясував Савицький, була цілком утішна новина – пульс у Федька прослуховувався. Слабко, боязко, але серце билося. Обережно, намагаючись не рухати постраждалого, Ярослав оглянув його. Крові було не надто багато – по клітчастому лінолеуму розмазано всього кілька темно-вишневих крапель поблизу відкинутої навзнак голови, незначний слід кровотечі був помітний і на обличчі Нестеренка. Очевидно, кровотеча була носовою. Придивившись пильніше, Ярослав зітхнув. Слідів удару на обличчі не було, єдина рана зяяла лише на потилиці кудлатої Федькової голови. Він сів поряд, безсило відкинувшись на стіну, і припалив цигарку. Дістав мобільний і набрав Галкіна.